Харків перебував під жорсткими обстрілами з перших днів війни. З міста було дуже важко виїхати через дефіцит бензину

Ми мешкали в Харкові. У березні виїхали в Кіровоградську область, недалеко від Умані. Там у нас були знайомі. Деякий час проживали там, а потім переїхали в місто Світловодськ. Мені 42 роки.

Я пам’ятаю перший день дуже добре. Старша донька зателефонувала й сказала, що почалася війна. Я навіть не повірила, що таке можливо, але о пів на шосту ранку ми вже почули вибухи. Стали стріляти з «Градів», і все було чутно. А о 12 годині вже гуркотіло так, що було страшно виходити на вулицю. Усі одне одному телефонували та говорили, що війна. Ми думали, що це швидко закінчиться, але сталося по-іншому…

Почались фінансові труднощі. Я до того працювала, а потім почалися кредити, займи. Щось було потрібно продати, треба знайти житло. Це все тяжко. Довелося зірватися з місця. Ти собі жив, щось планував – і тут твоє життя перекреслили. Ти став нікому не потрібним безхатченком. 

У перші дні я виїжджала в місто, і Харків був порожній. Ми їхали в магазини закупитися, і там були величезні черги. Люди перелякані, навколо вибухи. Це все страшно. Ти зазвичай виходиш – і місто світиться, довкола шумно, а в перші дні здавалося, що ти в пустелі. 

Було дуже страшно від бомбардувань, а вирішальним моментом стало те, що ми боялися за дітей, тому й виїхали. Це неможливо описати, це потрібно тільки бачити.

Ми винаймали машину. Заплатили знайомому. Він із перших днів хотів нас вивезти, але було тяжко знайти бензин. Ми його три дні шукали, а потім нам вдалося. Спочатку хотіли вибиратися поїздом, двічі виїжджали на залізничний вокзал, але там було стільки людей! Навіть страшно ставало, що тебе в натовпі задавлять. Ми туди приїздили, сиділи по 2-3 години й поверталися додому. А потім машиною виїхали.

У мене знайома в цьому місті. Вона виїжджає за кордон по роботі й періодично повертається додому. Ми наглядаємо за її житлом і поки що там мешкаємо.

Дві мої сестри в Донецькій області. Одна там і залишилася. Виїжджала в Польщу, але їй не сподобалося. Інша також туди виїжджала, а потім повернулася в Україну. Зупинилася в Горішніх Плавнях, знайшла роботу. Одна сестра в Чехію поїхала. Її чоловік ще до війни туди виїхав, а вона вже під час воєнних дій. Винаймають житло, знайшли роботу. А ми тут. Діти зі мною, все добре.

Я вважаю, війна не так скоро закінчиться. На мою думку, це політичні ігри, яких звичайні люди не розуміють. 

Хочеться, щоб усе було гаразд: діти були здорові, була змога працювати. Щоб ми жили нормальним життям, а не підхоплювалися по ночах, бо щось летить… У мене зараз головна мрія – щоб скінчилася війна, а потім потихеньку все налагодиться.