Мені 72 роки. Ми з чоловіком і наші доньки зі своїми сім’ями жили в місті Харків, у мікрорайоні Північна Салтівка. 

24 лютого прокинулися від вибухів. Ще за кілька днів була інформація про те, що можлива війна, тому ми заздалегідь зібрали документи й найнеобхідніші речі. Рюкзаки були напоготові. Ми схопили їх і разом з дітьми та онуками поїхали на дачу. Залишатися було небезпечно, оскільки ми мешкали неподалік окружної дороги, з якої росіяни бомбили наш район. 

На дачі також не почувалися в безпеці. Вісім діб просиділи у погребі, бо були обстріли аеродрому, розташованого поруч. Потім домовилися з перевізниками, щоб вони вивезли страшу доньку та її сім’ю, а ми з меншою та її дітьми виїхали на автомобілі. Зараз мешкаємо в Полтаві. 

Ми кілька місяців не могли оговтатися. Сигнал повітряної тривоги лунав по чотири-п’ять разів на день. Щоразу, коли ми чули його, перед очима поставали картини бомбардувань Харкова, тому було лячно. 

Ми не могли спати спокійно. Не наважувалися відходити далеко від дому. Швиденько бігали в магазин і назад. Зараз вже спокійніше реагуємо на все.

Ми бачили в інтернеті наслідки обстрілів Північної Салтівки. Знищена школа, яку відвідували внуки, а також дитячий садок, розташований біля нашого будинку. У багатоповерхівці, в якій проживала старша донька, вщент розбито два під’їзди з чотирьох. У будинку меншої доньки немає восьмого та дев’ятого поверху. Її квартира знаходиться на п’ятому. 

Ми приїхали в Полтаву четвертого березня. Були у зимовому одязі та взутті. Нам безкоштовно дали речі, продукти, ліки. Онуків оформили в гімназію. Батьки їхніх однокласників принесли їм підручники та зошити. Вражає допомога полтавчан. 

Онучка закінчила одинадцятий клас. Тепер навчається дистанційно в Харківському університеті радіоелектроніки. Керівництво та співробітники навчального закладу створили всі умови для комфортного навчання. Я дуже вдячна всім, хто переймався нашими потребами і переймається зараз.

Мріємо, щоб війна скоріше закінчилась. Хочеться додому. Хочеться повернутися до мирного життя.