Мені 58 років. Ми з чоловіком живемо в місті Дніпро. Маємо квартиру в тому будинку, в який 14 лютого влучила російська ракета. 

Ми мешкали поблизу аеропорту. 24 лютого почули вибухи та зрозуміли, що почалася війна. 

Коли я дізналася про те, що відбулося в Бучі, то була в розпачі. Постійно плакала, не могла знайти собі місця. Рідні змусили мене приймати заспокійливі. 

Коли стався ракетний удар по нашому будинку, чоловік був у мами, а я – у знайомої, що мешкає в іншому кінці міста. Нам було добре чути вибух. Ми сховалися в коридорі. Згодом мій телефон розривався від дзвінків від друзів і родичів. Так я дізналася, куди було влучання. 

Сестра знаходилася вдома, опинилася під завалами. У її квартирі більш-менш вціліла лише невеличка частина кухні. Сестра пролежала на ній чотири години, частково придавлена плитою. 

Згодом рятівники побачили, як вона махала рушником. Вони ледь дістали її і спустили на землю. А собака сестри під час вибуху вилетіла з дев’ятого поверху і залишилася жива. 

Сестра десять днів пролежала в реанімації. У неї була нестача крові, проблеми з ногою, на якій лежала бетонна плита, а також порушення зору. Племінниця досі возить її по лікарнях. 

Ми винесли зі своєї квартири вісім мішків скла. Міська рада виділила кошти на вікна. Їх уже вставили. А дверей ще немає. Ми поки що живемо на орендованій квартирі. 

Я оптимістка. Щодня чекаю, що станеться якесь диво – і війна закінчиться. Вірю у світле майбутнє.