Байдіна Аліна, 9-а клас, гімназія № 5 міста Сєвєродонецька

Вчитель, що надихнув на написання — Козачкова Наталія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни... Злочини проти життя, проти людяності, проти майбутнього… Утікаючи від війни, я побачила зруйновані міста, села, через які нам доводилося виїжджати.

Уже тоді, у березні 2022 року, я почула про Ірпінь, Бучу, де відбувалися масові вбивства. На жаль, убивства, розстріли продовжуються до цього часу,

бо в моїй країні йде жахлива, кровопролитна, несправедлива війна, яка триває вже тисячу днів.

24 лютого 2022 року моє безтурботне дитинство закінчилося. До початку повномасштабного вторгнення моя родина мешкала у Сєверодонецьку. Ми жили щасливо. Війна увірвалася зранку — підло, злочинно. Обстріли, вибухи не припинялися дуже довго. Моє місто руйнувалося на очах. Терпіти було важко.

Родина прийняла рішення виїжджати, бо залишатися в окупованому місті було дуже небезпечно.

Евакуаційним потягом ми потрапили до Львова.

Це новий етап мого підлітково-дорослого життя. Хоча місто Львів чудове, але я вирішила залишитися у рідній гімназії і навчатися онлайн. Я тішилася з того, що буду бачити своїх друзів, однокласників. На щастя, з'явилися і нові подруги, з якими нас об’єднує спільна справа: ми плетемо маскувальні сітки для наших воїнів. А ще я цікавлюся військовою справою, беру активну участь у військово-патріотичних змаганнях, конкурсах «Джури».

Мені подобається вивчати, як надавати першу допомогу людині, бо рашистські снаряди долітають і до Львова.

До війни наша родина багато подорожувала. Зараз теж мандруємо країною, але це буває дуже рідко, бо небезпечно їздити, особливо, коли лунає повітряна тривога.

Цього літа я відвідала хрещену матір у Києві. Мене вразила Алея пам’яті героїв. Я вдивлялася в кожне обличчя, адже це ті, хто віддав за Україну, за нас найцінніше – своє життя. Вони, дійсно, гідність нації. Герої моєї української нації.

Ідучи вулицями Києва чи Львова, не можна не звернути увагу на молодих людей з ампутованими кінцівками, їхні обличчя дуже красиві, мужні. Хочеться кожному подякувати, бо розумію, де вони втратили своє здоров'я.

Це гордість нації, це воїни-захисники. Ми пишаємося ними. Адже як не пишатися нашою паралімпійською командою, яка на Паралімпіаді-2024 у Парижі за кількістю виграних медалей має п'яту позицію: 22 золоті, 28 срібних та 32 бронзові. Більшість зі 140 атлетів — це воїни, які сильні духом не тільки но передових позиціях, але й у спорті.

У восьмому класі ми вивчали вірш Володимира Сосюри, «Любіть Україну».

Я думаю, щоб перемогти у війні недостатньо любити Батьківщину, недостатньо ненавидіти московську орду, навіть недостатньо говорити українською мовою. Я переконана, що треба діяти і бути корисною для моєї держави.

Вірю в перемогу свободи над тиранією, правди над злом, і як говорив Павло Тичина у поезії "Я утверждаюсь":

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була...

Отже, 1000 днів моя країна бореться, тримає позиції, відстоює свої права. Ми — нескорені. Навіть у цей страшний і важкий період мріємо про перемогу, мирне життя, яку професію оберемо, щоб бути корисними своїй державі. На мою думку, після перемоги нашим захисникам обов'язково буде потрібна медична, психологічна реабілітація.

Я хочу стати лікарем і допомагати воїнам, які проливали кров, виборюючи право на існування нашої держави.

Я переконана, що українські міста будуть відбудовані, стануть ще кращими, бо ми — нащадки славних козаків.