Горбенко Єлизавета, ІІ курс, гр. 17, Чернівецьке вище професійне училище радіоелектроніки

Вчитель, що надихнув на написання — Петровська Любов Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Чи замислювалася я раніше над такими цінностями як мир, душевний спокій, впевненість у завтрашньому дні? Напевне, ні, адже все це й так було присутнє у моєму житті! А

підлітковий вік вимагав розваг, романтики, ідеалізації саме твоєї точки зору і несприйняття порад чи зауважень дорослих, які були поруч. І не було жодного побоювання, що усе може повністю змінитися в одну мить,

як у той зловіщий лютневий ранок, який я вже не забуду ніколи! 24 лютого я прокинулася від вибухів, які було чути на іншому кінці міста. Ще вчора Харків був сповнений звичних звуків і руху, а сьогодні здалося, що цей світ розбився на шматочки. Мої батьки через деякий час вирішили, що для нашої безпеки потрібно залишити дім, хоча це рішення давалося нелегко… Залишити рідне місто було непросто й для мене: я йшла у невідоме, залишаючи позаду все знайоме і дороге.

Починався новий відлік часу, коли кожен новий день дякуєш вищим силам за те, що він настав.

Мій шлях у цій війні – це не просто подорож з Харкова у Чернівці. Це дні, місяці і вже роки, викреслені з життя в улюбленому місті, це втрата зв’язків з дорогими людьми, це біль за кожний зруйнований будинок на вулиці, де жила. І спогади…

Під час підготовки до від’їзду ми зібрали лише найнеобхідніше.

Я пам’ятаю, як тримала в руках старий альбом зі світлинами: на кожній сторінці були моменти нашого життя у Харкові – сімейні свята, шкільні будні, друзі. Було боляче залишати усе це.

Здавалося, що залишаю не лише речі, а й частину себе. Дорога до Чернівців була довгою і складною. Разом з нами їхали багато інших людей, які так само покидали свої домівки. У їхніх очах було відчуття тривоги і смутку, але й надія на краще. Дорогою я не могла відірватися від вікна автомобіля, намагаючись запам’ятати кожне дерево, кожен будинок, ніби хотіла прихопити з собою частину рідного міста. Хто бував у Харкові, знає яке це гарне місто! Було…

Я їхала через усю Україну і розуміла, що хотіла би побачити її зовсім іншою: не з колонами військової техніки, не з заклопотаними дорослими і переляканими дітьми, не зі створеними на дорогах блокпостами і людьми у бронежилетах.

Коли ми приїхали до Чернівців, все було новим і незвичним. Місто зустріло нас спокоєм, на який я, навіть, не сподівалася. Нас прийняли доброзичливі люди, допомогли нам усім необхідним. Чернівці були зовсім інші: тут не було того шуму, до якого я звикла, а вузькі вулички й старовинна архітектура створювали відчуття затишку і спокою. Але серцем я все ще була у Харкові.

Я почала ходити до нової школи, де мене привітно зустріли. Однокласники були добрими до мене і цікавилися моєю історією. Я розуміла, що тут мене приймають і підтримують, але при цьому відчувала, що в душі я всеодно залишаюся харків’янкою.

З кожним днем я все більше адаптувалася до нового життя, згодом вступила до училища радіоелектроніки, де зараз навчаюся. Але мрію про те, як одного дня я повернуся додому, і наше місто буде знову спокійним і мирним. За ці тисячу днів війни я відчуваю, що подорослішала у своїх поглядах на життя, на історію своєї країни, на ставлення до людей, які поруч, а особливо до тих, хто там, на передовій, бореться й за моє щасливе майбутнє. Ця подорож з міста у війні до міста, де мені затишно і спокійно, навчила мене цінувати кожен день, кожну мить із близькими людьми, зберігати віру й надію навіть у найважчі часи, не бути байдужою до чужого горя. А ще я розумію причетність кожного з нас до долі України, важливість єднання у боротьбі за її збереження та участі у всьому, що допомагає наближати омріяну перемогу над ворогом.