Валерія, гімназія № 5 міста Сєвєродонецька

Вчитель, що надихнув на написання — Наталія

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів... Багато це чи мало? 1000 днів щастя здаються миттю. 1000 днів війни — це вічність. 1000 днів — це біль, кров, горе, сльози, розпач, зруйновані міста, села, розруха, розлука, невизначеність, переховування в брудних підвалах без води, їжі, евакуаційні потяги на захід України і найстрашніше — смерть рідних та близьких людей.

Перший раз війна в моє життя увірвалася ще в 2014 році. Тоді мені було лише чотири роки і я не розуміла, що відбувається та чому нам з мамою потрібно виїжджати з рідного міста,

залишивши свої іграшки, речі, книжки і найдорожче — моїх рідних, друзів і тата.

Часто чула фрази «знайти свій шлях», «йти своїм шляхом». Розуміла ці вислови так: досягти своєї мрії, незважаючи на будь-які перешкоди. Мій шлях - це прагнення здійснити свою мрію, «знайти своє місце під сонцем».

Сьогодні, у цей страшний для моєї Батьківщини час, я думаю по-іншому. До клятого, слова «війна» додалося ще й слово «повномасштабна». Ми, чотирнадцятилітні підлітки, швидко подорослішали. Нам знайомі слова й поняття: повітряна тривога, укріплення, дрони, волонтери, маскувальні сітки, евакуаційні потяги… Ці слова стали загальновживаними.

Згадую день 24 лютого 2024 року, коли батьки збудили мене дуже рано, за вікном ще тільки починало світати. У пам'ять врізалися страшні слова: «Доню, прокидайся, розпочалася війна. У нас бойова тривога, ми на роботу, а ти збирай найнеобхідніші речі». Я, звісно, була налякана, але намагалася себе опанувати.

Звуки вибухів ставали ще частішими і гучнішими. Було страшно.

Пройшов час, і я усвідомила, що воля, незалежність дуже дорого нам дістаються. Наші захисники й захисниці віддають найдорожче, що є у людини, — життя. Мужньо тримаються у рашистському полоні, героїчно приймають смерть, але не підкоряються окупантам. Українці, щоб дати відсіч агресору, долучаються до лав ЗСУ, займаються волонтерством, вчаться надавати медичну допомогу пораненим, «донатять» на дрони для армії.

Я думаю, що увесь цивілізований світ побачив те відео, де московити розстріляли беззбройного українського солдата (як потім з'ясували) Олександра.

Він, виснажений, ледве тримається на ногах біля виритої ями y лісі і палить останню в його житті цигарку (бо «добродєтєлі» пожаліли його перед убивством).

Хтось говорить: «Знімай». Воїн говорить: «Слава Україні». Після цього в нього стріляють, він падає. Голос російською мовою вимовляє лайку.

Це обличчя України і Росії. Це два світи. Це дві моралі, коли за гроші йдуть розстрілювати людей, викрадати дітей і викладати в інтернет ці відео.

По телевізору такі жахіття не показують, щоб зберегти психіку людей. Нещодавно я прочитала, що рашистам командування дало наказ, щоб полонених українських бійців розстрілювали. Я була приголомшена діями нелюдів, коли вони розстріляли 16 захисників на покровському напрямку під час здачі в полон. Це непоодинокі факти звірств окупантів, варварів 21 століття.

Одне мене тішить, що на гасло та вітання «Слава Україні» увесь світ відповідає: «Героям слава». Слава — моїй мужній, сильній, нескореній нації!

Вірю в нашу перемогу, пишаюся, що я — українка, що народилася на цій чудовій багатій землі.

1000 днів моя держава у вогні, крові, сльозах. Нескінченні повітряні тривоги, відсутність світла, тепла в квартирах. Але ми витримаємо, бо ми боремося за свій шлях волі, свободи, незалежності. Переконана, що світло й добро завжди перемагають зло й пітьму.

Зараз мені чотирнадцять. Я вже давно задумуюся над тим, чим я можу бути корисною для моєї країни. Сподівалося, що обов’язково зроблю свій внесок у відбудові держави.

Мрію стати архітекторкою, щоб наші зруйновані війною міста стали красивими. Україна майбутнього — це ми, покоління, якому 13-14 років. Ми будемо відновлювати нашу Батьківщину, писати нові закони, підіймати економіку.

Важко буде? Так, не легко! Але ми здолаємо всі труднощі, щоб жити в незалежній вільній державі.