Фоменко Валерія, гімназія № 5 міста Сєвєродонецька

Вчитель, що надихнув на написання — Козачкова Наталія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів... Багато це чи мало? 1000 днів щастя здаються миттю. 1000 днів війни — це вічність. 1000 днів — це біль, кров, горе, сльози, розпач, зруйновані міста, села, розруха, розлука, невизначеність, переховування в брудних підвалах без води, їжі, евакуаційні потяги на захід України і найстрашніше — смерть рідних та близьких людей.

Перший раз війна в моє життя увірвалася ще в 2014 році. Тоді мені було лише чотири роки і я не розуміла, що відбувається та чому нам з мамою потрібно виїжджати з рідного міста,

залишивши свої іграшки, речі, книжки і найдорожче — моїх рідних, друзів і тата.

Часто чула фрази «знайти свій шлях», «йти своїм шляхом». Розуміла ці вислови так: досягти своєї мрії, незважаючи на будь-які перешкоди. Мій шлях - це прагнення здійснити свою мрію, «знайти своє місце під сонцем».

Сьогодні, у цей страшний для моєї Батьківщини час, я думаю по-іншому. До клятого, слова «війна» додалося ще й слово «повномасштабна». Ми, чотирнадцятилітні підлітки, швидко подорослішали. Нам знайомі слова й поняття: повітряна тривога, укріплення, дрони, волонтери, маскувальні сітки, евакуаційні потяги … Ці слова стали загальновживаними.

Згадую день 24 лютого 2024 року, коли батьки збудили мене дуже рано, за вікном ще тільки починало світати. У пам'ять врізалися страшні слова: «Доню, прокидайся, розпочалася війна. У нас бойова тривога, ми на роботу, а ти збирай найнеобхідніші речі». Я, звісно, була налякана, але намагалася себе опанувати.

Звуки вибухів ставали ще частішими і гучнішими. Було страшно.

Пройшов час, і я усвідомила, що воля, незалежність дуже дорого нам дістаються. Наші захисники й захисниці віддають найдорожче, що є у людини, — життя. Мужньо тримаються у рашистському полоні, героїчно приймають смерть, але не підкоряються окупантам. Українці, щоб дати відсіч агресору, долучаються до лав ЗСУ, займаються волонтерством, вчаться надавати медичну допомогу пораненим, «донатять» на дрони для армії.

Я думаю, що увесь цивілізований світ побачив те відео, де московити розстріляли беззбройного українського солдата (як потім з'ясували) Олександра Мацієвського.

Він, виснажений, ледве тримається на ногах біля виритої ями y лісі і палить останню в його житті цигарку (бо «добродєтєлі» пожаліли його перед убивством).

Хтось говорить: «Знімай». Воїн говорить: «Слава Україні». Після цього в нього стріляють, він падає. Голос російською мовою вимовляє лайку.

Це обличчя України і Росії. Це два світи. Це дві моралі, коли за гроші йдуть розстрілювати людей, викрадати дітей і викладати в інтернет ці відео.

По телевізору такі жахіття не показують, щоб зберегти психіку людей. Нещодавно я прочитала, що рашистам командування дало наказ, щоб полонених українських бійців розстрілювали. Я була приголомшена діями нелюдів, коли вони розстріляли 16 захисників на покровському напрямку під час здачі в полон. Це непоодинокі факти звірств окупантів, варварів 21 століття.

Одне мене тішить, що на гасло та вітання «Слава Україні» увесь світ відповідає: «Героям слава». Слава — моїй мужній, сильній, нескореній нації!

Вірю в нашу перемогу, пишаюся, що я — українка, що народилася на цій чудовій багатій землі.

1000 днів моя держава у вогні, крові, сльозах. Нескінченні повітряні тривоги, відсутність світла, тепла в квартирах. Але ми витримаємо, бо ми боремося за свій шлях волі, свободи, незалежності. Переконана, що світло й добро завжди перемагають зло й пітьму.

Зараз мені чотирнадцять. Я вже давно задумуюся над тим, чим я можу бути корисною для моєї країни. Сподівалося, що обов’язково зроблю свій внесок у відбудові держави.

Мрію стати архітекторкою, щоб наші зруйновані війною міста стали красивими. Україна майбутнього — це ми, покоління, якому 13-14 років. Ми будемо відновлювати нашу Батьківщину, писати нові закони, підіймати економіку.

Важко буде ? Так, не легко! Але ми здолаємо всі труднощі, щоб жити в незалежній вільній державі.