Макєєва Ярина

10 клас, Роганський академічний ліцей Роганської селищної ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання: Зібарова Людмила Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Двадцять третє лютого. На вулиці, як завжди, багато людей, я повертаюся додому після прогулянки. Вдома батьки дискутують на тему можливої війни. Після розмови з подругою про те, що завтра одягнути до школи, я нарешті засинаю.

О п’ятій годині ранку стоїмо з молодшим братом у коридорі й спостерігаємо за тим, як трясеться стеля. Слухаємо «салюти» за вікном. Було б добре, якби це були лише салюти. Але ні…

О сьомій, після підвалу, вибухів, які, здавалося, підкрадалися все ближче й ближче, після моторошного гуркоту літаків над нашим будинком, у паніці їдемо. Куди? Поки в невідомому напрямку, а далі? Далі буде видно. Шлях здається вічністю через забитий чергами з автівок Харків. Поки що живий Харків. Це були останні миті, коли я бачила своє рідне місто.

Сім місяців тому. Мої записи в щоденнику.

Пройшов тиждень. Українці (більшість із них), залишилися у своїх домівках, у рідних містах, у своїй країні. Вони думають, що скоро все скінчиться. Сподіваються на це. Ще сталося не так багато, щоб зрозуміти, що діється.

Три тижні… Багато людей уже повністю зрозуміли всю серйозність ситуації. Хтось ще вдома, хтось виїхав. Але скоро… От-от - і все скінчиться.

Півтора місяця… Люди починають звикати до думки, що навряд чи все буде, як раніше. З України виїжджає все більше тих, хто не витримує або просто не має вибору. «Нічого, - думають вони,- це не надовго. Скоро ми всі повернемося…»

Три місяці… Одні з острахом роблять спроби повернутися додому. А декому уже просто нікуди повертатися.

Чотири, п’ять, шість місяців…

Кожен українець починає свій день із фронтових новин, щоразу сподіваючись побачити, почути, прочитати щось оптимістичне, обнадійливе.

Ми сподіваємося, віримо, хоча вже чітко розуміємо, що це надовго. А так хочеться помилитися… 

І ось сім місяців з початку повномасштабної війни. Все частіше нашим захисникам удається заряджати нас позитивом і, що найголовніше, надією. Ми відчуваємо неймовірну вдячність і гордість. Гордість за те, що ми Українці.

А як щодо мене? Що я відчувала і продовжую відчувати протягом цього часу? Як ця війна змінила мене?

Я точно подорослішала думками. Здається, що розумію все. А може, це тільки здається. Тепер мене точно влаштовує те, що, як я вважала, не влаштовувало в тому, колишньому житті. Все, аби бути в безпеці.

Та одне мені болить кожного дня.

Мій рідний Харків, мій дім, який уже майже не дихає. Мабуть, він бере на себе більшість страждань української землі. Це місто, яке обстрілюють щодня.

Сім місяців, двадцять вісім  тижнів, двісті дванадцять днів моє місто страждає.

Цей текст я писала сама для себе близько року тому. Що змінилося з того часу? Та майже нічого, крім того, що я вже майже рік як повернулась додому. Харків досі обстрілюють, як і інші міста нашої держави, та він незламний, затишний та доглянутий; конфлікти між урядами країн розгортаються все частіше… Починаєш думати з кожним днем все більше, що не тільки нашій країні, а й усій планеті скоро прийде кінець. Проте я одразу намагаюся відігнати ти ці думки. Я вірю в наші Збройні Сили, я вірю у свою найдорожчу серцю країну, її неймовірних людей.

Тримайся, Харкове! Тримайся, Україно! Героям слава! Усе буде Україна!