Карякін Тимофій

10 клас, Старосільська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання: Щербань Сніжана В'ячеславівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Зранку двадцять четвертого лютого мене розбудила мама та повідомила про початок війни. Ми з жахом переглядали новини про захоплення Херсона, про розстріл людей у парку, про ракетні обстріли великих і малих міст України. А росіяни йшли колонами вже по трасі через Берислав, послідовно заходячи в села Іщенка, Новокамянка, Чкалове, Мала та Велика Олександрівка. Так і дійшли окупанти до мого рідного села Старосілля Херсонської області десятого березня ввечері. Дванадцятого березня вони вже ходили по селу в пошуках наживи.

Тринадцятого заглушили інтернет, а двадцятого орки шукали по дворах цукор та закрутки для браги. Кожного дня окупанти проводили обстріли села касетними боєприпасами, артилерією зенітками та мінометами.

Обстрілювали дорогу та залізничний міст. Під час одного такого обстрілу, двадцять четвертого березня 2022року загинув мій друг Ковалик Микита, а йому було лише 15 років. Тоді я усвідомив, що війна це не просто бої, це смерть невинних дітей.

У кінці березня окупанти почали заміновувати навколо села все: поля, ліси, береги. Декілька разів підривали міст через річку.

У квітні, коли звільнили сусіднє село Довгове, яке знаходиться на іншому березі Інгульця, ми нарешті мали змогу отримати хоч якісь продукти харчування. На човні перепливали, знаючи, що в будь-який момент може бути постріл.

Сьомого квітня окупанти провели третій обшук в пошуках диверсантів та військових ЗСУ. Орки боялися, що їх можуть застати зненацька. Дуже злилися, адже наші були ну зовсім близько. Люди почали виїжджати із села, хоча ні, це не назвеш виїжджати, бо виїзду не було. Перепливали через річку, коли темніло. А на тій стороні чекали волонтера Олега, чудового молодого чоловіка, який своїм автомобілем вивозив усіх в безпечне місце (пізніше влітку орки розстріляли його машину разом з людьми).

Шістнадцятого провели четвертий обшук вже в пошуках домівок тих, хто виїхав до Кривого Рогу, але шукали такі, щоб з газом, світлом та «удобствами».

Двадцять сьомого в село після ротації зайшли якути та чеченці. Вони шукали будинки знову.

Орки думали, що це не село, а місто, бо в нас прокладений асфальт та питали, що це за бірки на вухах у коров.

Вони були такі військові, що губили автомати, набої, снаряди, під час обстрілів ховалися за маленьких телят. Ви уявляєте собі військового, обірваного, брудного та зростом сто пятдесят сантиметрів? От і я не уявляв, доки не побачив одного такого. Він ішов, а по дорозі терся автомат. Орки роз’їжджали на велосипедах та тракторах по селі, не військові, а клоуни одним словом.

А вже двадцять девятого квітня окупанти проводили пятий обшук, під час якого вони почали підриватись на своїх же мінах. У цей день до мого двору завітало вісім окупантів з чечні.

Потім зникло світло. Але вже не на день – два чи тиждень, а на півтора місяці. Та окупантам теж потрібно було світло, щоб працював зв'язок, адже вони повідбирали в людей телефони й сімки, то вони навіть не заперечували ремонтувати електромережу в селі.

Потім стало ще страшніше. Над селом почали літати літаки та гелікоптери. Окупанти обстрілювали село з повітря. Мама почала панікувати, дуже переживала за нас з братом. І переправлятися на ту сторону річки вже було небезпечно і залишатися неможливо. Ми довго сиділи в окупації, але все таки змогли виїхати. Бабуся залишилась, бо не хотіла кидати будинок. Вона таки дочекалась деокупації на початку жовтня і з радістю та слізьми на очах зустрічала Збройні Сили України!