Дмитрик Ольга,

викладачка Вінницького транспортного фахового коледжу

Війна. Моя історія

Продовження буде…

З її іменем асоціюється моє сповільнено-пришвидшене серцебиття, мій синхронно-асинхронний ритм, моя здійсненно-нездійсненна мрія, жива донині надія, немеркнуча віра й навіки взаємна любов.

Щоразу чуючи її імʼя на каналах ментально чужого TV, на частотах зовсім нерідного радіо чи таких же чужих FM-хвилях, я затамовую подих і, поспішаючи чи навіть біжучи, уповільнюю ходу, аби дослухатися й хоч краєм вуха почути такі до болю милі, рідні, возвеличені в усьому – і в моєму єстві наразі тим більше – слова «Україна», «українські воїни», «українці»…

А от усвідомлюєш це не відразу, а лише після перетину митниці як особа, чия біометрія поповнила сумну статистику. І тут ми – далеко не діаспора. Тепер ми по світу не з власної волі. Але за власним бажанням у ньому доводимо, що варті мати свої кордони, бути господарями на своїй землі, відстоюємо своє право жити, перемагаємо на своєму рівні, досягаємо вершин навіть на чужині, ніби гарантуючи безпеку усій спільноті Туманного Альбіону, США, ЄС, хоч, кажуть, з переїздом до іншої країни ми втрачаємо 80% своєї особистості.

Безумовно, бо й досі, комунікуючи з носіями мови, доводиться «проганяти» текст через translator, але не тому, що вміння спілкуватися обмежено українськими кордонами, а тому, що володіння українською бере гору будь-де! Нею думаєш. Нею послуговуєшся. Нею плачеш. Нею мовчиш. Нею надсилаєш молитви у Всесвіт.

Вона живе в тобі як невід’ємна складова твоєї сутності, твого буття, тебе самої. Вона ж бо, врешті – твій ідентифікатор. Через те й володіння рідною від народження яскраво виражене. Воно буквально домінує. Ти в цьому плані не обманеш навіть пальці рук, котрі звикли торкатися клавіатури і друкувати текст українською! Уявіть собі, що мої пальці й досі пам’ятають, де шукати кожну літеру на ній, хоча вже другий рік поспіль користуюся люб’язно презентованим європейцями потужним ґаджетом з англійськими алфавітно-цифровими символами, натискаючи які думаю: от би змогти відповідним знаком згенерувати переможний код сміливо-відданій нації, ініціюючи нове в технічному прогресі, та ще й без сприяння ШІ й ChatGPT.

Я по-своєму докладаю зусиль. Я роблю максимально посильне для мене, бо надлюдське роблять наші мужні, хоробрі, віддані, вірні, безстрашні захисники й захисниці. Я, вдосконалюючись, веду боротьбу на своєму фронті. Для мене священним обов’язком є те, за що віддають життя мої студенти, через що ллють сльози їхні матері, що невимовним болем закарбовується всередині мене живої і, що зовсім не дивно, не має позитивних емоцій уже 622 дні поспіль.

Обожнюю її ностальгуючи. Будь-якою люблю. Вірю, що вона неодмінно перетвориться з попелу у цвіт, з випалених ущент міст - a city in the city.

Життя з усією його різноманітністю в Україні неодмінно розпочнеться.

Be continued…