Терещенко Максим
Здобувач освіти Козятинського МВПУЗТ групи №331 ККО
Викладач, що надихнув на написання есе: Іванова Олена Геннадіївна

Війна. Моя історія

Мене звати Максим, я звичайний юнак, який разом зі своїми одногрупниками навчаюсь в Козятинському МВПУЗТ. З дитинства люблю готувати, пекти, просто створювати кулінарні шедеври. Після закінчення неповної середньої школи поступив навчатися на кухара, кондитера та офіціанта.

Напередодні, ввечері, 23 лютого, я приготував один зі своїх улюблених блюд, щоб подивувати своїх близьких. Бо завтра мені виповниться сімнадцять років. Я люблю своє день народження, але не міг собі уявити, що через декілька годин, ця дата стане для всієї України «чорною» датою війни. Мені, навіть моторошно писати це слово, але це так.

О 5:00 ранку, 24 лютого, моя мама і брат привітали мене з Днем народження. Я задув свічки, подякував за привітання, а через 30 хвилин ми почули три сильних вибухи.

«Жах, що це?» - спитав я. Неподалік від нас знаходиться полігон і ми подумали, що проходять якісь навчання. Через пʼять хвилин позвонив мій батько і сказав, що почалась війна. Ми перезернулися один з одним, і не повірили, спочатку, почутому. Але вибухи почали лунати один за одним. Часу на паніку у нас не було, але було страшно. Тоді моє життя поділилося на до і після.

В той момент в моєму домі повисла мертва тиша, ніхто не міг зрозуміти, що робити, як на це реагувати. Ніхто не був готовий до такого і не мав, навіть, такої думки в голові, що може початися повномасштабне вторгнення на нашу країну, хоча з 2014 року воєнні дії тривали на Сході України.

В той ранок, 24 лютого 2022 року, мене почали вітати друзі з училища, які ще не знали, що почалася війна, відповідаючи на їхні привітання: «Насть, Паша, війна почалася!». Вони думали, що я жартую. Але потім і вони теж взнали про цей жах.

Пройшов перший день війни. Ми перебували в льохові, бо вибухи були дуже гучними. Люди почали тікати. Тоді мої батьки вирішили, що мені з братами треба виїжджати до Львова, до їхніх друзів, які вже телефонували і гостинно запрошували нас. Ми відмовилися, що нікуди не поїдемо, а залишимося з ними і будемо всі разом.

Пройшов тиждень війни. Коли я йшов вулицями свого села, бачив, як сотні машин кудись їхали, подалі від пострілів, вибухів, від танків московитів. Від побаченого, моє серце стискалося, я не вірив в те, що це у нас таке відбувається, що це не кіно, а все насправді. А бачив я біль, страх, іноді паніку. По вулицях почали бігати собаки, бо господарі не могли їх взяти із собою. З друзями вирішили їх підкормлювати.

Я зайшов в магазин, щоб купити буханку хліба, але на прилавках вже нічого не було, пусто. Люди гребли все підряд, потрібно їм це чи ні. Я не знаю, про що вони тоді думали, хапали все.

Я не міг сидіти вдома просто так і став ходити до Бабтиської церкви, де з молоддю прийняли рішення, як можемо допомогти нашим захисникам, які сидять на блокпостах і оберігають наше селище. Почали плести сітки, які нам показали хлопці з тероборони. Плели великі і багато, щоб вистачило на всі пости, аж пальці були всі в ранах до крові, але плели щодня. На мою думку, цього було замало для нас. Я ж майбутній повар, і запропонував ліпити вареники з різними начинками. Відразу ж після комендантської години ми почали зносити до церкви все, що у кого було. Робота закіпіла і ми почали кормити наших захисників. Потім наробили і запекли різні смаколики.

Пройшов місяць, мого батька викликали в сільраду, запропонувавши вивозити людей з Гостомеля. Він, звичайно, погодився. Йому видали великий шкільний автобус і він поїхав. Коли повернувся додому, показав зняті ним відео з Гостомеля. Я бачив обличчя людей, які покидали свої домівки. Тоді в мене вселився такий біль, я б сказав біль зі страхом, що не було і що сказати. В той момент, я тільки міг уявляти, як ті бідні люди тікали з того пекла, як вони боролися за своє життя. Кому пощастило, каже батько, того «рашисти» пропустили, але були й ті, яким «руські кати» не дали ніякого шансу на життя, просто стріляли у наздогін.

Батько вивіз сотні людей, я ним пишаюся. Він дуже ризикував, але, як сам сказав, що не міг інакше

Навчання в училищі було дистанційно. Почався новий навчальний рік. Тривоги, навчання в укритті, а вночі сидів і сиджу, коли тривога, у бомбосховищі по 3-5 годин. Зранку збираємося на заняття, вимучений, не виспаний, але йду, бо знаю, що нашим захисникам ще важче. Я їх не можу підвести. В училищі проводимо акції, влаштовуємо ярмарки, а зібрані кошти відправляємо на ЗСУ, тісно співпрацюємо з Козятинськими волонтерами.

Ми всі живемо далі, живемо одним днем, тому що не знаємо чи заснемо ми сьогодні чи проснемося завтра. Але віримо в нашу Перемогу, в наших захисників і захисниць, в нашу Україну – вільну і миролюбну державу, яка ніколи не зазіхала на чужі землі, а завжди вела миролюбну політику. МИ мирний і волелюбний народ, тому нас не зламати і не паработити НІКОМУ і НІКОЛИ!