Тарасов Олексій, 11 клас
Харківська гімназія № 136
Вчитель, що надихнув на написання есе: Муштай Людмила Євгеніївна

Війна. Моя історія

Любов до Батьківщини, одна з найголовніших почуттів, закріплених віками. Я живу в Україні - волелюбній державі і усім серцем люблю свою країну. Хочу щоб вона була завжди вільною, незалежною, сильною, процвітаючою. В себе вдома я почуваюся впевнено і щасливо. Навколо рідні люди, родичі, друзі.

Моя Батьківщина багата чудовими краєвидами: буйними лісами, мальовничим степами, крутими ярами, яскравими зорями. Усім відомо якою красою обдарована наша країна. Але зараз вона далека від краси. Пошрамовані міста, спалені села, розстріляні люди - реалії сьогодення.

Двадцять четвертого лютого 2022 року життя кожного українця перетворилося на пекло. О п’ятій ранку зненацька наступив ворог, як вісімдесят років назад німецько-фашистські загарбники. Відтоді, всі називають це повномасштабним вторгненням російських військ.

Усе розпочалося з того, що мене розбудила мама і сказала: “Прокидайся, сину, війна!”. Я з початку не повірив ії словам, але коли до кімнати прийшов батько і повторив те саме, я не знав що робити. Потім трішки оговтався, почав швидко міркувати, як діяти. На той час я жив в невеличкому містечку Куп’янськ, що на Харківщині. Це всього-на-всього 40 кілометрів від кордону з Росією. Миттєво вдягнувся, прожогом вилетів із будинку та побіг знімати гроші, поки не почалася паніка серед людей. З одного боку усвідомлював, що ситуація серйозна і потрібно зібрати вкрай необхідні речі, документи та гроші, а з іншого - в голові не вкладалося, що таке може бути. Війна? Це жарт? В якому сторіччі ми живемо? Далі на наших очах з’являлося все більше і більше військової техніки. Солдати ЗСУ, до чогось готувалися. “Мабуть, буде оборона”- подумав я. Але вони поїхали захищати Харків. Вночі я спостерігав, як в нашому маленькому містечку підривають мости. Це було водночас феєрично, красиво, боляче й страшно. Такий маневр, відстрочив наступ противника, але не врятував нас надовго. Через декілька тижнів війська російської федерації зайняли місто. Пам'ятаю, що прокинувся від страшного гулу. Коли відкрив вікно, то побачив дуже багато солдатів РФ, була зачистка. Вони поводилися напружено. Іноді мені здавалося, що ці вояки боялися навіть нас, звичайних людей. В окупації я перебував пів року. Пів року без інтернету, телевізора та навчання. Взагалі без нормального життя. Пів року без нормального харчування, бо те, що пропонували нам окупанти, “опікуючись” нами на той час, складно назвати нормальним збалансованим харчування.

В кінці літа ЗСУ почали бити по військам РФ з РЗСВ. Залишатися в нашій квартирі було дуже небезпечно. Одного дня вибух стався біля нашого будинку. Батьки вирішили поїхати на дачу, на другий бік річки. Це нас врятувало. Сиділи ми там декілька днів. А одного вечора знову чую гуркіт. Прислухаюся, схоже, що танки їдуть. На наступний день, дізнаюся, що ЗСУ звільнили нас. Моїм радощам не було меж. Гордість переповнювала моє серце. При усій моїй стриманій натурі, я не міг стримати сліз радості.

Мабуть, саме в той момент у мені пробудився щирий патріотизм. Мені закортіло швидше підрости та вступити до лав ЗСУ, щоб захищати наш народ і помститися за всіх тих, кого покалічила, вбила російська навала.

Як колись писав Василь Симоненко:

Хоч як не буде боляче мені,
— За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.
За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні прекрасні й молоді.”

Мій рідний Куп’янськ все ж таки довелося залишити. Війська РФ щодня давали зрозуміти, що війна не закінчилася. Вони били зі всього що в них було, нічого і нікого не шкодували. Коли ми рухалися на Харків, потрапили під обстріл, але нас вберегло...

Місто-герой Харків під надійною обороною військових. Тут вже спокійніше. Налагоджений інтернет-зв’язок. Є можливість відвідувати онлайн-уроки в місцевій школі, ходити на тренування в спортивний клуб. Також, зустрічатися з друзями і, прогулюючись вулицями міста, з щемінням в серці згадувати часи проведені в рідному Куп’янську. А також, з гордістю промовляти, що Куп’янськ - це Україна!

Я пишаюся тим, що я українець, бо українці – це сильна духом нація, з великою історією. Вже чимало випробувань подолав наш народ за часи свого існування але, попри все, стоїть на своєму, продовжує боротьбу за волю та незалежність. Сміливість і витривалість духу є в кожному українці. Разом - ми сила, і тільки разом ми можемо подолати всі негаразди.

Війна вчить нас бути сильними, як духовно так і фізично. Бути готовим до всіх випробовувань, що готує нам доля. Я впевнений, що ми здобудемо перемогу, бо ми обєднані та нероздільні, як щит і меч. А тому, взмозі захистити жінок та дітей, дати відсіч російській орді, незважаючи ні на що.