Мазко Дар'я

9 клас, Веселокутська гімназія Тальнівської міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Калиушко Таміла Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна. Таке незрозуміле, далеке для мене слово, набуло в один момент великої реальності. Я дитина, яка живе в XXI сторіччі, навіть, в найжахливіших снах не могла уявити, що переживу це в реальності.

24 лютого 2022 року був для мене звичайним ранком. Так, як навчалися на дистанційному навчанні, я, прокинувшись, готувалася до онлайн уроку і планувала відвідати репетицію в сільському Будинку культури, де ми готували концертну програму до Міжнародного Жіночого дня, щоб привітати односельців, подарувати їм хороший настрій та позитивні емоції. Щоб уточнити час проведення репетиції, я зателефонувала до подруг і почула відповідь: «Яка репетиція! Почалася війна!». Я відчула в цей момент, ніби мене облили холодною водою. До кімнати зайшла бабуся і ввімкнула телевізор, там в цей час виступав президент нашої країни, який повідомив, що о 4.20 ранку почалося повномасштабне вторгнення з сторони росії і в країні вводиться військовий стан.

Місяць стресу, страху, переживань. Моя мама, турбуючись за наше життя, приймає рішення вивезти мене із сестричкою за кордон до тата, який в цей час перебував на роботі в Німеччині.

24 березня ми були на Польському кордоні. Тамошній контроль пройшли доволі швидко. На кордоні, обабіч доріг, було багато звичайних поляків, які пропонували гарячий чай, воду, їжу, теплий одяг. Добиралися до місця майбутнього проживання наша родина два дні. На останній зупинці ми загубилися, нам допоміг знайти дорогу добрий чоловік, який спілкувався з нами за допомогою перекладача. Тому, коли ми добралися до залізничного вокзалу, там не було волонтерів, які мали нам допомогти. Допомогу ми отримали від звичайних німців, які допомогли нам придбати квиток до міста Емдена.

Німеччина. Ніколи не думала, що буду жити в цій країні. Нас поселили в будинку, недалеко від місця, де проживав тато.

Я продовжувала навчатися онлайн в своїй українській школі. На уроки під’єднувалася з усього класу я одна. Перший місяць мене все цікавило в цій країні, та я жалкувала, що не вивчала німецьку мову, коли в мене була можливість. Поступово мені все набридло. Я почала сумувати за рідною домівкою, за бабусею, за друзями. Мені ставало емоційно все важче. Мій тато прийняв рішення, що він повертається до України, тому що там він був потрібний. Ми з мамою і сестрою ще місяць залишалися в Німеччині. Така розлука родини нам давалася дуже важко і мама приймає рішення повертатися додому. В моїй душі вирувало багато емоцій, з одного боку я хотіла додому, а з іншого - в мене засів страх, який поселився там з початку війни. Дорога була дуже складною. Ми проїхали майже всю Європу, збираючи таких самих людей, які поверталися до України.

Шістсот вісімдесят днів я живу в країні, де іде війна. Як це не страшно звучить, але я звикла до повітряної тривоги, коли нам приходиться переривати навчальний процес і іти до укриття.

Ми діти, які люблять свою країну, віримо в наших захисників, допомагаючи їм своїми оберегами, малюнками, волонтерською допомогою. І віримо, що найближчим часом ми будемо жити в мирній, процвітаючій Європейській країні.