Кравчук Ольга, вчитель, Зірненський ліцей Березнівської міської ради Рівненського району Рівненської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Це звучить майже неймовірно, якби не була гіркою реальністю. Ще кілька років тому ми не могли уявити, що таке слово стане частиною нашого повсюдного життя. Кожен день — це випробування на міцність, на витримку, на силу духу. Війна прийшла зненацька, зруйнувавши звичний порядок речей, змусивши переглянути все, що раніше здавалося більшості.

За ці 1000 днів кожен з нас пройшов свій унікальний шлях — шлях болю і надії, страху і відваги, але головне — шлях до перемоги.

24 лютого 2022 року. Ранок, який назавжди змінив життя кожного українця. Я прокинулася в рідному Березному, Рівненської області, ще нічого не підозрюючи, збиралася на роботу, як у звичайний день.. Потрібно було їхати в село Зірне, де я працюю вчителем. Ще кілька хвилин тому все здавалося звичним, а вже через мить — усе обернулось хаосом.

Телевізійні новини, дзвінки від близьких, повідомлення — у кожного з них звучало слово «війна», як удар по серцю.

Незалежно від того, чи ти живеш на заході, чи на сході України, цей день став точкою болю, страху і розпачу. У перші хвилини, години й дні я відчула шок і незрозумілу порожнечу. Усвідомлення того, що війна прийшла в нашу країну, було наче нічним жахіттям, який важко прийняти.

Я розумію, що теперішній світ уже ніколи не буде таким, як раніше.

Як учитель, я завжди намагаюся бути для своїх учнів прикладом стійкості й підтримки. Але ті перші дні були випробуванням на межі людських сил. Як продовжувати навчання, коли в голові відлунюють новини про бомбардування, коли не знаєш, що принесе наступна година? Як знайти сили бути сильним, коли кожен в Україні, від заходу до сходу, переживає одну й ту ж біль?

Попри розпач, ми з колегами вирішили, що потрібно продовжувати працювати. Перші дні і тижні війни показали мені, важливо триматися разом, підтримувати дітей і їх родини.

Навчання — це те, що надавало нам надії і віри. Кожен онлайн-урок став частиною цього нового життя в умовах війни. Діти й учителі занурювались у навчання не тільки для того, щоб вивчити щось нове, але й щоб відволіктися від тривожної реальності.

Я часто думаю про те, що ми, як учителі, в цей час граємо особливу роль. Ми не повинні просто передавати знання, але й бути для дітей опорою, прикладом стійкості.

Наші уроки, як і наші діти, є майбутнім Україною. Вони стануть тими, хто відбудовуватиме нашу країну після перемоги. Кожен урок — це можливість передати не лише знання, а й віру в перемогу, надію на краще майбутнє. Разом із дітьми ми вчимося долати труднощі, розуміти цінність дружби і взаємопідтримки.

Я завжди нагадую їм, що ми — частина великої команди, яка працює на благо нашої країни.

Цей шлях був і залишився нелегким. Розпач, страх і біль досі живуть у кожного з нас, але разом із тим народжується щось сильніше — віра і сила духу. Ми продовжуємо навчатися й боротися кожен на своєму місці, бо це наша спільна боротьба за майбутнє України.

Сьогодні, як ніколи, я розумію, що наше життя складається не лише з миттєвостей страху і болю, але й із мріями, надії та прагнення перемоги.

Ми пройдемо через усі труднощі, і наша країна переможе. І, незважаючи на всі жахи війни, я залишаюся впевненою в одному — Україна встоїть, бо в ній живуть сильні й мужні люди.

Проте, що, попри всі ці зміни, ми продовжуємо рухатися вперед. Війна вчить нас бути сильними, і кожен наш день — це маленький крок до великої перемоги.

Віру в перемогу неможливо зламати.

Ми вже показали світові, що українці не просто борються за свободу, а ще й здатні долати будь-які виклики, зберігаючи людяність, силу духу й віру в краще майбутнє.