Буренок Артем, 3 курс, Комунальний заклад "Чернігівське вище професійне училище" Чернігівської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кравецька Олена Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Лютий 2022 року… Не вірилося тоді, що почалась війна. Хто з нас маленьким не грав у неї? Та все ж гра закінчувалася, і ми поверталися до реального мирного життя.

Найбільше згадую березень 2022-го. Ми опинилися в селі у дідуся. Пам’ятаю, було чути, як обстрілюють сусіднє село; як іноді зникало світло, поки не зникло зовсім.

Пам’ятаю 8 березня, свято жінок, але о 19.40 – сильний обстріл села касетними бомбами… Було дуже страшно, прощалися з життям.

Пам’ятаю вуличні бої в селі, а потім на подвір’ї з’явилися москальські військові, які обійшли хату, сараї, горище, майстерню, усе перевірили, нарешті, відібрали всі наші телефони, а ще порізали всі колеса на автомобілі.

А далі в селі зник газ, доводилося готувати на вогнищі, але які смачні були тушкована картопля й оладки, приготовані моєю тіткою Лілею! Здається, ніколи не їв нічого смачнішого…

Пам’ятаю, якими близькими тоді стали наші сусіди, Оксана й Артем,  – гарні й привітні люди, з якими ми переживали найстрашніші дні і ночі окупації. Довгі душевні бесіди, гра в «Монополію», спільні небагаті, але такі смачні вечері…

Пам’ятаю, як над моїм містом клубочився сіро-чорний дим, там щось горіло протягом двох днів, а вночі в той самий час прилітав ворожий літак і скидав бомби на місто і навколишні села. У нас двері трусилися так, що здавалося, снаряди падали просто за хатою.

А потім був обстріл із «Градів»: один снаряд упав біля будинку, побив вікна, авто, підняв у небо вишню, ворота від вибуху віднесло на сусідній город. Уламками снарядів перебило газову трубу.

Новини, що доходили до нас, були невеселі. Ми дізналися, що підірвано останній міст через річку, а в сусідніх селах – всюди російські військові. Але ми сподівалися. Сподівалися й тоді, коли раптом стало дуже тихо, і дехто говорив, що місто здали російським оркам. Дуже сподівалися, коли одного дня усі росіяни вийшли з села, і люди почали виходити на вулиці.

Жінки плакали, бо село було побито все, ні однієї цілої хати, а навкруги – купа підірваної згорілої техніки; від церкви лишився тільки скелет.

Ми чекали наші війська. Коли вони прийдуть, ми, можливо, поїдемо додому в місто чи підемо пішки. Пам’ятаю, що це сталося під вечір, як якесь диво. У село зайшли наші хлопці – десантно-штурмова бригада. Нам тоді здалося, що вони найкращі у світі, у них найгарніша форма, найновітніша зброя…

Пам’ятаю. І ніколи не забуду, що там, де щодня справжнісінька війна, яка настирливо заглядає в очі, стоять наші батьки, брати, сестри, друзі.

Щоразу, коли лягаю спати, не забуваю й тихо дякую солдатам, які тримають наш сон і спокій своїми життями. Мені не хочеться скаржитися, коли чогось не вистачає: їжі, світла, тепла, інтернету. Бо знаю, що є сім’ї, що втратили найдорожче: свого сина, брата, чоловіка.

Тепер ми часто говоримо про війну, щодня ховаємо патріотів і патріоток, але життя будь-що продовжується.

У моєму місті цвітуть осінні квіти, молодь сидить у кав’ярнях, малеча тупає своїми маленькими ноженятами доріжками скверів і парків.

Зараз я закінчую навчальний заклад, уже працюю і щодня дякую тим, завдяки кому я можу жити, навчатися, працювати, щоранку обіймати рідних, спілкуватися з друзями і просто радіти кожному дню…