Золотопуп Максим

КЗ ЗСО "Луцький ліцей №26" Луцької міської ради

Війна. Моя історія

Пам’яті мого вчителя

Віталія Вікторовича Доброжана

По той бік річки

Жити в ритмі війни ми вже звикли. Вона була поряд декілька років. Ми бачили, як «чоловічки» наближалися у 2014, як їх відігнали. Ми чули віддалений гул і відчували притишений супротив недовійни, бо діяли укладені незрозумілі домовленості, коли жовто-блакитні позиції захлиналися в криваво-земляному хаосі, а у відповідь треба було мовчати. Підступна примара продовжувала тихо, по одному відбирати в ненаситне черево світлі душі тих, хто виріс на вільній козацькій землі.

Я думав: «Чому?»  

Тоді проклятий Богом безлад проникав невидимо у свідомість усіх, хто більше турбувався про самого себе, про виживання, хто не міг через ницість власної душі побачити криваву примару, що руйнує сонячне світло величного роду, який обрав ще тисячі років тому свій шлях. Тоді могутнішали крила диявола, адже байдуже мовчання світу тільки напоювало в’язку та липку хіть поглинання небесно-чистого родинного кола.

Ми спостерігали страхітливе наближення 2022 року. У вівторок 22 лютого усіх хлопців покликали облаштовувати підвал моєї школи. У місті вже стояли танки, ходили озброєні люди. Їх були значно більше, ніж раніше…

Чи було страшно?

У серці жила надія, що все минеться, що домовленості недовійни спрацюють знову.

24 лютого на наш город упав снаряд…

Будь-які сумніви зникли. Уся моя родина разом із колоною військових рушила в невідомість.

Вибухи… Важкі та страшні громові спалахи страху та відчаю.

Сльози… батьків, матерів, дітей…

Розпач… Пекучий біль танкіста: «Їх там багато… Нам не стримати». Ніколи не бачив, як чоловіки плачуть. Назавжди в пам’яті непорушною картиною залишилося обличчя, наповнене болем і розпачем, та погляд на той бік річки… через підірваний міст – єдине, що могло врятувати тих, хто ще залишився, і що вже зяяло чорною прірвою невідворотних смертей.

По той бік річки були ті, які, напоєні восьмирічною агонією кривавої примари, відразу ставали новітніми каїнами, хоча самі в козацьких лавах пліч-о-пліч боролися «за ясні зорі та тихі води». І зранку після п’яно-садистської ночі біля моєї школи з’являлися чорні діри, що ковтали тіла Воїнів Світла. 

По той бік річки …

Там відбувалося те, що лише зміцнювало мою силу духу й невідворотне бажання боротися за СВІЙ шлях – шлях, яким спрямував мій наставник Віталій Вікторович Доброжан. Людина сильної волі, із чистим сумлінням добра, честі, взаємоповаги. Він дарував крила свободи й не дозволяв жити в зневірі: Україна була, є і буде! 

Непохитною стіною ставали й продовжують ставати тисячі українців. У спільному дусі єдності кожен робить усе, що може, адже зазіхнули на найсвятіше – рідну землю, її величну історію. І це вже не вибір, а стан душі. На полі бою честь, звитяга, доблесть перемагають сили зла, відстоюють честь сплюндрованої Батьківщини. 

Хаос, народжений жадібністю, владолюбством, заздрощами, столітня гординя чужинців, які не визнають існування нашої нації, поглинають Незламних, Сильних.

Коріння волі могутнього дерева незалежності України змочені кров’ю мого наставника Віталія Вікторовича Доброжана.

Він уже не повернеться по той звільнений бік річки…