Винар Софія 

Студентка II курсу відділення комп’ютерних технологій ВСП «Технологічний фаховий коледж Національного університету «Львівська політехніка»

Викладачка – Піцишин Мирослава Орестівна

 Конкурс творчих есе «Моя Україна». 
Війна. Моя історія.

Війна… Скільки  горя, розпачу, страждання, сліз та втрат у єдиному слові? Війна розділила все на до і після. Вона розлучила мене з рідними та друзями, забрала моє щасливе дитинство, наповнила серце болем.

Ще в лютому я до кінця не усвідомлювала, а, можливо, не хотіла прийняти реальність тих жахливих подій, не хотіла вірити у те, що все відбувається не уві сні, а на яву. Хоча щодня бачила нескінченні потоки людей таких голодних, втомлених, переляканих.... У їхніх очах був біль, жах, страх, сум. Але усі вони, і дорослі, і діти, намагались втекти від страшного ворога, який безжально знищував все.

Хтось мав більші валізи, хтось – менші, а хтось – лише пухнастого котика під курткою. Маленькі діти плакали і щось просили у своїх матусь, чи бабусь, чи сестер. У ці хвилини їх обіймали міцно-міцно, цілували і намагались заспокоїти, переконуючи їх у тому, що все це скоро менеться.

На почату війни незвично було бачити великі черги в магазинах, натовпи людей на вокзалах, шум та гул надмірної кількості машин на вулицях міста.

Лячно ставало, коли військові зі зброєю зупиняли усіх перехожих та перевіряли документи. Звуки сирен під час повітряної тривоги пришвидшували серцебиття кожного українця, який прагнув порятуватись від небезпеки.

Віра в те, що все скоро закінчиться, що все буде добре, додавали історії мого старшого брата. Він разом зі своїми друзями щовечора бігав на вокзал, щоб розвантажити чи завантажити вагони гуманітарної допомоги, щоб допомогти тим, хто, тікаючи від жахіття війни, прибували до Львова в надії знайти захист і порятунок. Хлопців боліли спини, руки та ноги, але вони знову й знову бігли туди, щоб допомагати. Брат говорив, що дуже важко, що хлопці виснажені як фізично, так і морально, але вони сильні, тому зможуть перебороти ту втому і біль, бо тим, хто втратив все, є ще важче.

У ці моменти я думала про те, які хлопці молодці, що змогли зібратися та організуватися, а їм лише 16-17 років. Наскільки ми, українці, сильні духом і тілом, наскільки ми згуртовані та відважні, а особливо у такий складний час нашого буття.

Лише на початку березня 2022 року я зрозуміла, що війна – це величезні втрати, це точка неповернення. Під час чергової повітряної тривоги, десь між шостою та сьомою годинами ранку, зателефонував мій хресний батько. Він запитав, чи ми сховалися в укриття, бо летять ракети.

Сказав, недалеко від них ракети поцілили в будинок, що аж дзвеніли шибки. Зв'язок був поганий, зате  плач двох моїх сестер та брата усі ми чули дуже добре. Вони були налякані, але, на жаль, ми не змогли їх заспокоїти.

Цього ж дня, залишивши усе, мій хресний разом зі своєю сім’єю виїхав закордон. Вони не знали, куди їхати, чим їхати, як їхати. Їм незнайомі люди допомагали в дорозі: хтось підвіз, хтось дав дітям теплий плед, гарячий чай і солодощі. Вони поїхали, залишивши рідну домівку на невизначений час. Біль і смуток переповнював їхні серце, а гіркі сльози котились по щоках…

Ми з мамою приїхали до їхнього дому, де нас ніхто не чекав, ніхто не зустрів, ніхто не відчинив дверей. Ми зайшли всередину, піднялися у дитячу кімнату.

Там лежали іграшки, повітряні кульки, цукерки, подарунки, маленький букетик квітів стояв у вазі. Все це нагадувало, що тиждень тому ми були щасливі, святкували день народження моєї сестрички. Їй виповнилося шість років.

Один ранок змінив усе. Вирувало життя, а сьогодні пустота і в будинку, і у серці… Ніби щось обірвалося всередині мене. Я усвідомила, що так, як раніше, уже не буде. Ми не зустрінемось на вихідних, не пограємо разом, не поїдемо до бабусі й дідуся. У голові крутиться лише не.. не.. не.., а у серці – пекучий біль та щем. Я вмить подорослішала. Війна вкрала моє дитинство, розлучила нашу родину, завдала болю і страждання багатьом українцям.  Одних розкидала десь по світу, інших забрала боронити нашу неньку-Україну, а у когось, на жаль, забрала найцінніше – життя.

Але все ж таки залишається надія, що після Перемоги ми знову зможемо зустрітись родиною, обійняти один одного і з радістю на устах дякувати нашим Захисникам за мирне небо.

Слава Україні!

Героям слава!