Святослав Войтович, 2 курс
Відокремлений структурний підрозділ "Горохівський фаховий коледж ЛНУП"
Викладач, що надихнув на написання есе: Здинюк Марія Олександрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Тихо плаче Україна сльозами і кров’ю… 
Кат будує своє «завтра» на горі людському… .
Гірко плаче Україна і тяжко ридає…
Своїх синів, що померли, сльозами вмиває…
Плаче ненька – Україна, плаче кожна мати,
Та, що сина відпустила, волю здобувати.

Україно, тихо вимовляю ймення твоє. Низько схиляю чоло перед доле твоєю. Чи потрібно було народжуватися тобі, щоб усе життя боротися за волю, єдність, соборність? Але ти постійно підводишся з колін, знекровлена, знесилена, але готова до боротьби. Кращі сини України, не шкодуючи себе, до останнього подиху змушені боронити свою незалежність зі зброєю в руках з усіма ворогами України в непроголошеній війні.

Його звали Іван. Запам’ятайте це ім’я. Він був більше ніж просто друг – це воїн, солдат, який без вагань пішов захищати свою землю, сім’ю та свободу. Жив він у мальовничому селі на Горохівщині. З дитинства батько прищепив йому щирість, доброту та працьовитість. Іван виріс справжнім мужнім чоловіком і вірним другом, з відкритою душею і серцем. Завжди готовий допомогти і підтримати в скрутну хвилину. Особливо любив розповідати байки та мріяти. Часто вечорами розказував нам про домовика, який нібито жив у старій хатині біля його дому. Цей домовик, за його словами, забирав кожного, хто наважився заглянути у віконце. Здавалося, що мурашки бігають по шкірі. А як починав мріяти, так і до ранку оповідок вистачало! Найбільше мріяв про хмари. Уявляв собі, як вони пливуть по небу, такі вільні та безтурботні, нічого не бояться. І він вірив, що одного дня теж зможе здійнятися так високо, як вони. Цей юнак завжди загартовував себе, готуючись до труднощів, адже розумів, що життя не буде легким.

Ще з дитинства його мудрим наставником був дідусь, який розповідав йому про життя, війну і про те, як важливо цінувати кожен момент. Іван обожнював слухати його історії, вбираючи в себе мудрість і настанови.

І ось настав 2022 рік – рік війни. Україна опинилася під ударом ворожого вторгнення. Іван, вже ставши сильним і мужнім, не міг залишатися осторонь. Без вагань пішов на фронт. Спочатку все було як у казці: збір документів, медогляд у воєнкоматі... «Цілий місяць вони совали мене по Волинській області, – казав він. – І ось таке довгоочікуване «ПРИДАТНИЙ» піднесло мене до небес», – радів несамовито друг. Але було не до сміху, адже іти на війну – це означало ризикувати життям. – Іване, хіба ти цього так жадаєш? – спитав Володя, їхній спільний сусід. – Так. Більше за все на світі. Я не можу сидіти на одному місці, допоки гинуть мої брати! – відповідав Іван. – Брати? Що за божевілля? В тебе немає братів, ти одинак у сім’ї! – здивувався Володя. – Для мене вони тепер брати! Адже захищають мене і тебе, Володю. А тепер я захищатиму їх, а також і вас усіх, – говорив зі сльозами на очах Іван.

Перед від’їздом він завітав до їхньої схованки біля будинку з домовиком. Попрощався і пішов. Обіцяв повернутися живим та із новими байками. Ми усі на нього чекали.

Минуло багато часу... Здавалося, ніби вічність. Ніхто не знав, живий він чи ні. І ось, несподівано, прийшла звістка, що ІВАНКО ЖИВИЙ! Яка це була радість! Він зателефонував і розповів, як рятував життя своїх товаришів, як виносив поранених з поля бою, як розміновував поля.

Але щастя було недовгим. Через кілька днів знову прийшла страшна звістка – він пропав безвісті. Настав 2024 рік. І знову дзвінок. Іван живий! Але у нього розчавив телефон танк. І була ще одна новина – він одружується.

Але війна не пощадила його. Під час чергового завдання він загинув, рятуючи своїх побратимів.
6 липня стало днем його останньої дороги. Усі село прийшло попрощатися з ним. Мати, яка повернулась, наповнилась горем і розлукою, вона лише тихо шепотіла: «Синочку, синочку, чому ж ти так рано від нас пішов?»

Він помер, але він житиме в наших серцях і спогадах. Він існуватиме, доки житиме пам'ять про нього! НІКОЛИ не забудемо, НІКОЛИ не пробачимо!