Марія, здобувач освіти 10-А класу Доброолександрівського ліцею Дальницької сільської ради

"Війна. Моя історія"

«… Біла куртка, червоні штани - ось і мій новенький костюм для поїздки в Карпати, яку ми запланували з батьками на 27 лютого. Я дуже переймаюся через те, як буду виглядати у ньому. Цю поїздку я чекаю з нетерпінням. Мрії про цікавий та насичений відпочинок мене просто не покидають. Уявляю собі як це буде весело та незабутньо. Картинки так і малюються в моїй уяві, але мене увесь час намагається відволікти маленьке пухнасте чудо на ім'я Річ. Це грайливе і непосидюче цуценя, яке мені батьки подарували на Новий Рік ».

- Ну що ж маленький, давай пограємось. Бо в мене ще стільки справ на сьогодні, а помріяти ти мені не даєш доти, поки я тебе не втомлю. А ще ж уроки робити…

… І все ж таки, думка про мій зовнішній вигляд мене не покидає.

- А ну маленький мій, почекай! Я приміряю його.

- Ну що, гарнюня я? Хоч прямо зараз на лижі.

Ну добре, мрії-мріями, костюм-костюмом, але треба думати про навчання, бо завтра уроки ніхто не відміняв.

24.02.2022… Телефонний дзвінок, на годиннику 6 ранку. Дзвінок, який перевернув життя на до і після. Це телефонував дідусь, який хотів як найшвидше дізнатися як ми. Тому що почалося повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію України. І в голові лише одна думка, що робити?

Все почалося о 4 ранку. Велика кількість ракет одночасно вдарили по Україні і це був лише початок… По вулицях почали проїжджати колони військової техніки, це наводило ще більше страху. Люди почали масово і поспіхом покидати свої домівки, шукаючи прихистку в більш безпечних місцях. І мій тато, дивлячись на події, які відбуваються, прийняв рішення відправити нас з мамою до Львова. На той момент він вважав, що це правильно. Мама намагалася вмовити батька змінити своє рішення, але це було марно. І ось 28 лютого ми уже у Львові. Невдовзі нас наздогнала тривожна новина, мій тато добровільно пішов захищати Україну, з гаслом « ХТО, ЯК НЕ МИ – КОЛИ, ЯК НЕ ЗАРАЗ».

Минуло три місяці, і мама прийняла рішення повернутися додому. Але, на жаль,в країні ситуація не змінюється, а стає тільки гірше. Пройшов ще деякий проміжок часу. І ось сталася несподівана, довгоочікувана зустріч з татом. Він приїхав у невеличку відпустку. Це були неповторні та незабутні дні, яких було, на жаль, так мало. З перших днів служби батько знаходився в Миколаївській області, де було переважно тихо. Але це тривало недовго, в кінці січня тато зателефонував і сповістив нас про те, що його переводять в Донецьку область. І ось тут стало по справжньому страшно…

Думки про тата не покидали нас. Хвилювання та неспокій просто переповнювали. Батько постійно намагався нас заспокоїти та вберегти від поганих думок. Кажучи, що в нього все добре та спокійно. Хоча ми розуміли, де він знаходиться і які в нього обставини. І на превеликий жаль ця тривога була недаремна.

02 березня 2023 року, моя мама отримала найжахливіший телефонний дзвінок в своєму житті. В слухавку пролунали слова, які закарбувалися в наших серцях на все життя. Мамі сповістили, що тато героїчно загинув, захищаючи Україну. З того моменту почалися найважчі дні. З кожним днем до мне приходило розуміння того, що тата більше з нами немає фізично, але в наших серцях та думках він завжди. Він для нас став ангелом охоронцем. Здавалось, що життя на цьому закінчено. Не було вже ні мрій, ні думок…

Але минає час, і завдяки підтримці один одного, ми змогли пережити ці важкі часи для нашої родини, намагаємося жити далі і радіти кожній миті нашого життя. Бо знаючи свого тата, він би цього хотів. На жаль, час вже назад не повернеш і змінити вже нічого не можна. Життя продовжується, особисто я хочу прожити його гідно ім'ям свого батька - ДМИТРА, який посмертно був нагороджений Орденом за мужність ІІІ ступеня Богдана Хмельницького.

Люди кажуть, що час лікує, але це не так. Це рана, яка з часом загоюється, але при найменшій травмі знову почитає боліти. Бо ти ніколи не зможеш забути події після яких вона з'явилася… СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!!!