Жмурко Ангеліна

Веселинівський ліцей, учениця 9-В класу

Вчитель, який надихнув на написання есе: Бакуринська Наталя Ігорівна

"Війна. Моя історія"

Ранок... Зимовий ранок... 24 лютого 2022 року о четвертій ранку сталася подія, яка сколихнула весь світ. Прокинувшись, я мала йти до школи, але згодом усвідомила, що нікуди сьогодні не піду, тому що почалася війна. Війна… Слово, яке я ніколи не використовувала у своєму мовленні… Слово, яке відразу змінило моє життя та життя мільйонів людей…

Що робити? Як діяти? Паніка... Цей ранок запам'ятався назавжди кожному українцю. Я була водночас рада, що живу не в місті, а в селищі міського типу, тому що у великих містах стались вибухи. Перші вибухи в Києві, Харкові, Дніпрі, Луцьку… Розпочався наступ з боку окупованого Криму на наші міста: Суми, Чернігів, Житомир. І це був лише початок... Вороги, які називалися нашими братами, сьогодні вбивають мирних людей, наших військових. Я читала інформацію в телеграм-каналі, де кожної хвилини писали про все нові і нові вибухи...Там були фото зруйнованих будинків, у яких жили люди. Були відеоролики про знущання над цивільними людьми. Це було дуже жахливо...

Згодом почалися темні дні і ночі, бо вороги ракетами влучали в лінії електропередач. Не було світла… Не було зв'язку… Страшно було відпускати тата і маму на роботу, знаючи, що робиться надворі. Перші два тижні до нас приходила ночувати бабуся, тому що їй було дуже лячно. Спали ми всі в одязі, бо не знали, що може статись через декілька хвилин. Мама з татом майже не спали вночі. А я із молодшим братиком намагалася заснути, сподіваючись, що зранку почую радісну новину про кінець усім стражданням.

Пам'ятаю той день, коли перший раз завила сирена… Це було дуже голосно і моторошно...Кожного разу я лякалася, коли була повітряна тривога. Але тільки через декілька місяців для мене це стало як звичайне явище... Через кляту війну дуже багато друзів повиїжджали за кордон. Пам'ятаю, як одного дня я зрозуміла, що втратила найкращу подругу. Коли я прийшла до неї, двері її будинку були зачинені, собака відірвався і бігав по подвір'ю... Сусідка сказала, що Дарина поїхала до родичів у Львів...І тоді я навіть розплакалася, тому що найкраща подруга, з якою ми з дитинства разом, з якою ми могли поговорити про все і не засуджували одна одну, поїхала звідси...

Через декілька днів вона вийшла на зв'язок та сказала, що вони з мамою поїхали до Німеччини. Ми говорили по відеозв'язку тільки тоді, коли у мене було світло. Вона розповідала, як їй важко на новому місці, не у своїй країні, не у своєму будинку. Вона хотіла повернутися, але її мама сказала, що так буде краще. Джека ми забрали до себе. Тепер він – найкращий мій друг, з яким можу поговорити та який зігріє мене своїм теплим поглядом, який терпить мій хороший і поганий настрій та виляє хвостиком, коли хоче смачненько поїсти. Дарина все ще живе у Німеччині і чекає нашої Перемоги, щоб повернутися додому. Ходить у місцеву школу, вивчає німецьку мову. А скільки українців зараз перебуває за кордоном і вже не планує повертатися додому?!! Як прикро, що найкращі сини та доньки України не будуть працювати на благо нашої держави і не будуть відбудовувати її після Перемоги.

А в Україні з кожним днем збільшується кількість загиблих хлопців, які мужньо боронять свою землю. У мене виникає питання: «Чому так? Чому саме з нами це все відбувається? Чому?» Але відповіді я так і не знаходжу. Єдине, що я бачу і що усвідомлюю, – це те, що за час війни українці об’єдналися ще сильніше, ніж до війни. Кожен робить свій вагомий внесок у нашу Перемогу. Хтось став волонтером, хтось лікарем, інші виготовляють бронежилети, шиють білизну для захисників, готують смачну їжу… За цей час складено багато пісень, віршів, які стали візитівкою України-неньки серед інших країн світу.

Я вірю, що скоро закінчиться війна, що скоро ми повернемося за парти і знову зустрінемося зі своїми рідними, друзями, однокласниками, вчителями. Я вірю, що все у нас, Українців, буде добре… Я вірю: незважаючи на знищення найпотужнішого у світі літака українського виробництва АН-225 «Мрія», нашу мрію не зруйнувати! Адже багатство кожної держави – це її люди. І саме вони приведуть нас до бажаної Перемоги!