Сухоненко Анна, 16 років, 11-Б клас, Іванківський ліцей №2 

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Ляшевич Юлія Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Для кожного з нас настали нелегкі часи. Війна змусила всіх швидко подорослішати. Країна показала всьому світові, що ми одна велика, дружня родина. Приємно чути українські пісні про наш непереможний народ, про успіхи в бою, шкода, що з приписом «в пам’ять про героїв», які навіки залишаться в наших серцях, будуть дивитися з висоти, радіти нашим успіхам, бо ми непереможні.

24 лютого. Це був найжахливіший ранок мого життя. Прокинувшись, я почула, як мама з татом розмовляли на напруженій ноті. За вікном було ще темно. Узявши телефона до рук, вирішила подивитися котра година. Здивована, бо тільки 4:00. Я відразу зрозуміла, що щось трапилося. Були ледь чутні тихі мамині кроки. Зайшовши до мене в кімнату, мама промовила: «Доню, слухай мене дуже уважно, збери найнеобхідніші речі, розпочалася війна». Її голос тремтів, на очах були сльози.

Пройшло декілька годин… Мама з татом збиралися на роботу. В той день я залишилася з бабусею та дідусем. Протягом дня ми дивилися новини, які з кожною хвилиною погіршувалися. Думки про те, що на нас чекає далі, все більше мене непокоїли.

Невдовзі з роботи повернулися батьки. Ворог продовжував наступальні дії. В нашому будинку був невеличкий погріб, де, зазвичай, зберігалася вся мамина консервація. Місця для трьох чоловік там було замало, комусь потрібно було спати на прохолодній підлозі.

З кожною хвилиною морок здавався мені все темнішим. Про всяк випадок цю ніч ми вирішили провести в погребі - стало чути гучні вибухи, які супроводжувалися пострілами. Здалося, що вони лунали в декількох метрах від нас. Згодом залишилися без світла і зв’язку. Було чути гучний гуркіт. Ледь відчинивши двері будинку, ми відразу відчули неприємний запах пального і зрозуміли, що це йшла колона ворожої техніки.

За містечко, яке межує з моїм селом, йшли дуже жорстокі, криваві бої. Здавалося, що це буде наша остання ніч. Зібравшись з думками, я промовила: «Мамо, тато, я вас дуже сильно люблю». На той момент думала, що це можуть будуть мої останні слова. Зранку вирішили вийти на вулицю… На дворі було дуже багато густого, чорного диму, крізь який було тяжко дихати. Вдалині все горіло, все навкруги було настільки сірим, що мені здавалося, що знаходимося в якомусь чорно-білому кіно.

Більше місяця село знаходилося в окупації. Весь цей час не мали ніякого зв’язку з рідними. Дні були однотонними. Моя родина на деякий час перебралася до бабусі з дідусем, оскільки вони мали більший погріб. Їжі в нас було небагато, тому економили, як могли. Борошно закінчувалося, а змоги придбати хліба не було, тому перемелювали зерно і просіювали на муку. Хліб, смачний і запашний, куштували зі сльозами на очах. Випікали хліб у печі, як в минулі часи. Війна змусила нас повернутися на десятки років назад, згадати всі методи, якими користувалися наші предки.

Більше двох тижнів нам не давала спокою російська авіація. Стало звичкою засинати під звуки літаків і гуркотіння вертольотів. Інколи вночі можна було помітити яскраві спалахи, а через декілька секунд лунав гучний вибух. Деколи вибухи були настільки сильними, що відчувалося тремтіння стін. Руки опускалися, але новини про те, що наші близько, давали надію. Через декілька днів солдати ЗСУ зайшли в наше село, замайорів синьо-жовтий прапор. Відтепер ці кольори символізують свободу. Саме тоді ми відчули, як це по-справжньому бути вільними.

Війна не закінчилася. Щоденно розділяємо біль кожної жінки, дівчини, дитини, які так і не дочекалися чоловіка, коханого, татка.

Війна для всіх нас не порожнє слово, це асоціація з бомбардуваннями, автоматними чергами, вибухами снарядів, купами трупів і річкою крові. Я хочу жити без війни. Я за мир у всьому світі. Впевнена, що перемога буде за нами, бо за нами правда. Слава Україні!