Балац Вероніка, 10-б клас, Харківський ліцей №70

Вчитель, що надихнув на написання — Третяк Лідія Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року — дата, яку не забуде кожен українець. Із цієї дати розпочалося справжнє пекло для нас усіх. Кожна людина постраждала за цю тисячу днів, як фізично, так і морально.

Того ранку ми з родиною прокинулися о пʼятій ранку від гучних вибухів, батько казав, що, мабуть, це перевірки танків та навчання, але виявилось, що це не так, коли в новинах почали писати, що вибухи чутно майже у кожному місці України. Мої батьки працюють викладачами в університеті внутрішніх справ, тому о шостій ранку їм зателефонували та сказали їхати на роботу.

Мене та мого молодшого брата вони відвезли до бабусі та дідуся. По дорозі ми бачили чергу танків, були пробки з машин, я була дуже налякана гучними вибухами, та батьки не менш.

Ми не знали, чи побачимось ще, та що буде далі.

Після початку війни просиділи ще півроку в Харкові, перенесли тут багато блекаутів.

Батькам потрібно було переїхати у Камʼянець-Подільський по роботі. Там, будучи у безпеці, але дуже сумуючи за рідним містом, прожили з червня 2022 року по квітень 2023 року. Приїжджали до рідного міста, але на тиждень-два. У квітні 2023 року я, мама та молодший брат повернулися до Харкова на постійно, але батьку довелося залишитися у Камʼянець-Подільському. Зараз він також там.

Тато приїжджає до нас на декілька тижнів кожні 2-3 місяці, ми дуже сумуємо за ним, а він за нами.

Я була дуже рада, що ми повернулися додому. Тепер я також дома, у рідному Харкові. Харків – це місто мого серця, моєї душі. Тільки тут я відчуваю себе живою. Моє місто надихає мене. 

Я дуже вдячна військовим, завдяки котрим моє місто живе та незалежне.