Історії, які ви нам довірили
У нашому Верхньоторецькому лінія розмежування проходить прямо через селище. Ми живемо в частині, підконтрольній Україні. Багато людей покинули свої домівки ще позаминулого літа. Ті ж, хто залишився, живуть як на пороховій бочці. Ми вже звикли. Бачили, як снаряди літали, вогонь, усе. Наша вулиця між двох вогнів. Стріляють звідусіль.
Сім'я у мене велика: діти, онуки, правнуки. Молодшій всього п'ять місяців, і вона дуже страждає від бойових дій. Риту годують молочними сумішами, а у Верхньоторецькому їх не дістати. Запас закінчується.
Поїхати за покупками в сусідні міста – дорого. З доходами біда. «Дитячі гроші» мама Риточки не одержує, чоловік без постійної роботи. До війни працював у Донецьку. На новому місці так і не влаштувався.
Зараз, по-моєму, легких шляхів ні для кого немає. Скрізь важко, всюди ці ситуації з пропусками. Ну, і важкувато.
Пропускна система діє і в самому селищі. Ось такий вигляд сьогодні має фактична лінія розмежування – з одного боку підконтрольна Україні територія, а це вже ні, і між ними лише бетонні блоки.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
