Рясик Любов, вчитель Баштанського ліцею №1 Баштанської міської ради Миколаївської області

Війна. Моя історія

Я  з родини педагогів. Учитель історії з п’ятидесятирічним стажем.  Скільки років промайнуло в щоденних турботах, скільки вирішено шкільних проблем, подолано труднощів. Разом із своїми учнями я пройшла велику життєву школу.  Кредо мого життя - мої учні. Адже вчительська доля-це життя поколінь,  поклик рідної землі та покликання серця, які сплітаються у велику місію існування нас як  людини, як педагога, як творця дитячих душ.

Наші учительські та учнівські долі…Вони різні й несхожі. Особливо коли це доля жінки- вчителя. Садівником і ковалем, скульптором душ і доль можна назвати вчителя, до якого історичний час висуває високі вимоги.

День 23 лютого 2022 року. До мене на урок громадянської освіти прийшли учні 10-Б класу. Йде діалог на тему «Звідки ми? Хто ми? Куди йдемо?». Акцентую увагу дітей на  змісті  поняття  «громадянськість» особистості. Що це є сукупність високорозвинених якостей громадянина, яка передбачає зрілість національної, громадянської, політичної, правової свідомості, почуття патріотизму, причетності до історичної долі своєї  вітчизни та її народу; усвідомлення себе повноправним членом соціальної спільноти, громадянином своєї країни.

Громадянськість, громадянська позиція людини пов’язані з почуттям гордості за свою країну, її традиції, звичаї, обряди. Соціалізація особистості - це процес становлення особистості, засвоєння нею вимог суспільства, набуття соціально знащущих характеристик свідомості й поведінки, які регулюють її відносини з суспільством.

Через соціалізацію людина сприймає цінності й норми, що існують у  суспільстві. На підтвердження цих тверджень учням було запропоновано виконати громадянський проєкт «Війна на Сході України: найбільш важливим відкриттям для мене було……». Деякі учні класу чомусь це завдання не виконали. І коли я їх про це запитала, то почула відповідь: «Нащо нам знати про війну. Ми живемо своїми мріями. Коли настане час, тоді й будемо говорити».

Моя відповідь була короткою: « А чи встигнемо?». І я записала їхню відповідь на дошці.

А на другий день почалася війна, яка  різко змінила наші долі. І цей передвоєнний урок став ніби мірилом, дзеркалом нашого з учнями життя. Я залишилася в Баштанці. Багато учнів з батьками виїхало за кордоном, стали внутрішньо - переміщеними особами. Частина учнів залишилася в місті. Пережили страхіття перших днів війни. З 24 лютого по вересень 2022 року Баштанка зазнавала великих ракетних обстрілів  і руйнувань. Шостий день війни…  Жителі нашого містечка на півдні України, оговтуючись від жахливих новин і подій, жили надією, що скоро все минеться як примарне сновидіння і знову настане мир.

Ніхто тоді не знав, що війна, розв’язана росією, триватиме не один місяць, а Україна щодня оплакуватиме своїх синів і дочок, які поляжуть, захищаючи рідну землю.

Не здогадувались тоді й окупанти, які рухались з Криму й Херсону в напрямку Миколаєва й Баштанки, що їхнє безкарне просування вглиб країни зупиниться у маленькому степовому українському містечку, де військовослужбовці 190 батальйону 123 бригади територіальної оборони Збройних сил України за підтримки добровольців із числа мирних мешканців міста, чинитимуть їм шалений супротив, не спасувавши перед їхньою зловісною армадою.

Битва за Баштанку порушила жорстокі плани противника і з впевненістю можна сказати, що змінила хід війни в кращу для України сторону.

Події першого березня назавжди залишаться в пам’яті воїнів, які захищали Баштанку, жителі якого в цей час із беззахисними дітьми й немічними старенькими ховалися в холодних підвалах, з тривогою слухаючи гучні канонади важкої зброї, свист куль та снарядів. Все відбувалося за межами розуміння. Свідомість відмовлялась приймати страшну дійсність. Хіба таке можливе у цивілізованому XXI столітті!?

Як вчитель історії я розуміла, що про цю війну буде написано багато досліджень, але побачене своїми очима, пережите серцем – це жива історія, яка довго буде жити у пам’яті кожного. Історію треба пам’ятати.

Військовослужбовці тероборони розповідають, що в цей день до їхнього штабу надійшло повідомлення про рух великої багатокілометрової колони противника в напрямку Явкине - Баштанка. Ворог  був оснащений важкою броньованою технікою, гаубицями, гранатометами, крупнокаліберними кулеметами та іншою зброєю. Рашисти, наблизившись до Баштанки, розбилися на дві колони, мабуть, з метою зайти в місто з двох сторін.

Першими рухалися кілька танків, далі – бойові машини піхоти й бронетранспортери з особовим складом на броні, за ними – Камази й Урали з гарматами.

Ракетні системи залпового вогню в місто не заходили. Окупанти були налаштовані вороже. Вони першими відкрили вогонь з танків, поціливши в церкву на околиці. Прорвавши блокпост, рашисти рушили до міста.

Відчуваючи безкарність, почали вести розсипний вогонь з автоматів, не тільки залякуючи, але й холоднокровно вбиваючи.

З перших хвилин їхнього заходу в місто мешканці були свідками вбивства мирного цивільного перехожого, котрий не становив для них жодної загрози. Просто йшов по вулиці. Зустріч із так званими «освободителями» вартувала хлопцю життя. А все через те, що загарбнику сподобалися його кросівки, які він холоднокровно зняв з убитого. Серед захисників було небагато тих, які мали за плечима бойовий досвід, переважна більшість – це чоловіки, які ще вчора навчали в школі дітей, кермували транспортом, вели бухгалтерію, вирощували хліб, займалися бізнесом.

Перед вторгненням бригаду поповнили молоді командири рот, які прийшли відразу після навчання й також не мали бойового досвіду. Для переважної більшості це був перший справжній бій, де скрізь чатувала смертельна небезпека.

Військовослужбовці, які мали бойовий досвід, підказували побратимам як і коли можна маневрувати, коли вражати противника, а коли перечекати в засідці і, діждавшись слушного моменту, показати ворогам, хто є господар  на нашій землі. Ворог відступив, але помстився за свою поразку обстрілами, руйнуваннями, вбивствами мирних жителів.

Якими вони є, «картини пам’яті» про цю війну? Окрім військовослужбовців-тероборонівців та добровольців важливий внесок у зупинення наступу рашистів під Баштанкою внесли фермери, підприємці, волонтери, монтери ліній інтернет-зв’язку, електрики, які попри обстріли ремонтували лінії електропередач. Учителі, учні, прості мешканці міста, які приносили продукти харчування.

Хтось не шкодував свого транспорту, хтось займався волонтерством, випікав хліб, просто рубав дрова чи підвозив воду або приносив теплий одяг. Учителі нашого навчального закладу під ворожими обстрілами готували  нашим військовим і тероборонівцям  їжу. Після ракетних обстрілів у місті не стало  світла, газу і води. І ми ходили по квартирах і дворах людей, шукали засоби для приготування їжі нашим воїнам.

Як прали одяг нашим захисникам, стираючи пальці до крові. Як разом з учнями підбирали бездомних домашніх улюбленців і їх вигодовували.

Як прийшли вдвічі зруйновану від ракетних обстрілів школу: вибиті вікна і двері, всі коридори і подвір’я усипане битим склом, уламками шкільного приладдя. Як учителі ставали на коліна і гірко плакали. Як кровоточили їхні руки від розбитого скла, коли ліквідовували наслідки руйнувань. Як весь педагогічний колектив школи за рахунок власних коштів ремонтував до початку навчального року навчальні кабінети. Як ти потрапляєш під касетний обстріл на подвір’ї школи , кричиш криком жаху і відчаю,  втративши слух.

Як відчув подих смерті, коли за кілька хвилин, біля магазину, з якого ти вийшов, зривається ракета, гинуть люди. Як ти проводжаєш в останню путь своїх випускників, яких вже ніколи не буде в твоєму житті, і вони оживатимуть лише у твоїх спогадах.

Як ти ведеш уроки під сигналами повітряної тривоги. І очі твоїх учнів……? У них не можна дивитися бех сліз і болю. Ми з ними стали новим поколінням війни. А їх назвали  «дітьми війни».  Зустрічаючи воїнів ЗСУ вони говорять: «Слава Україні» і чують відповідь: « Героям слава». І оченята наших дітей чисті-чисті, як росинка вранішньої роси. Погляд ясний і світлий. Якщо і є пекло на землі – то це війна!

На все життя запам’ятається день 8 березня 2022 року, коли солдати, яких ми харчували у школі, повернувшись після тяжкого бою, привітали нас зі святом паперовими квітами, зробленими ними із серветок. Як допомагали учителям ліквідовувати наслідки руйнування школи. Як пішовши звільняти Миколаївщину і Херсонщину писали нам листи. Як їдучи на ротацію, приходили нас провідати, дарували цукерки і квіти.

Спогади…Спогади…. Учні 10- Б класу стали випускним  класом. Їх останній рік навчання  в школі проходив у  форматі дистанційного навчання. Я не згадувала про наш останній урок перед війною, але відчувала, що їх щось турбує. Вони завжди були присутні на уроках, вчасно здавали оціночні роботи, своїми відповідями на уроках зачаровували.  Ми цілий рік не бачились вживу, бо війна розкидала нас усіх у різні сторони. В останній день закінчення навчального року я була у школі. Вийшла зі школи на шкільне подвір’я, де тихо лунала мелодія шкільного вальсу і  танцювали одинадцятикласники. Раптом велика група дітей перестала танцювати і рушила мені назустріч.

Це йшов 11-Б клас. Все ніби замерло навкруги. Вони стали колом і обіймали мене. В їхніх очах я побачила сльози каяття, прощення, змужніння, мудрості, любові …..

Ми повернулися до школи. Мовчки зайшли у навчальний кабінет, де на дошці були записані слова нашого останнього передвоєнного уроку. Вони стерли написані мною слова і написали свої…….. Я не скажу які, бо вони адресовані лише мені. Це був урок найвищого пілотажу  у моїй педагогічній діяльності! Заради нього варто було прожити все життя і вибрати професію вчителя. Але це дуже боляче сприймати, бо ці корективи в наше життя принесла війна. Чому це так? Чому це з нами?....