Тетяна з чоловіком виїхали з Бахмута, скориставшись останньою нагодою. До останнього не могли змиритись із втратою мста

Мені 63 роки. Народилась у Луганській області, вийшла заміж і переїхала в Донецьку область, у місто Бахмут. Працювала в управлінні сільського господарства і на м’ясокомбінаті. Вийшла на пенсію і трудилася в їдальні. 

24 лютого онука зателефонувала з Києва. Вона там навчалась, а жила в Броварах. Сказала, що їх бомблять.  

Ми зараз перебуваємо в Полтаві. Удома будинки наші розбиті. Ми жили в приватному секторі. Ні в сина, ні в нас немає житла. Син – інвалід. Ми теж отримуємо маленьку пенсію. Так і виживаємо зараз. 

На початку війни з нестачею медикаментів зіткнулися. Тепер чоловікові потрібно робити операцію, кришталик міняти на оці. Грошей у нас немає, а безкоштовно робити ніхто не погоджується. Чоловік сліпне. 

Коли я приїхала з Бахмуту, то лежала тут у лікарні. Дякую родичам, які переслали мені гроші. У мене гемоглобін постійно понижується. Можливо, це від нервів сталося. 

Коли біля нашого будинку розірвалася бомба о пів на третю ночі, мене сильно відкинуло об стіну. У мене весь бік був синій, настільки сильно я забилась. До того ж ми там погано харчувались. 

У нас усе було розбите. Ішов сильний дощ. Дякую волонтерам із Дніпропетровської області, які нас вивезли, евакуювали через річку. Сказали, що це останній день, коли нас можуть вивезти. Міст через річку Бахмутку був зруйнований. Волонтери нас забрали й вивезли до Дніпра. Звідти ми приїхали до Полтави. З собою нічого не взяли. Лише кішку забрали.

Дякуємо хазяйці, у якої ми винаймаємо квартиру, що здає її за невеликі кошти. Приємне місто, гарні люди. Ми не відчуваємо тут війни. Це єдине добре в нашій ситуації. Але душа все одно вдома. Ми не можемо відійти від того, що в такому віці залишилися без нічого. Інколи дуже важко стає, то я себе заспокоюю - не одні ж ми такі. 

У сина все було, і у нас також, а зараз нічого немає. Була робота, було житло, майно, а тепер - нічого. Ми не збиралися виїжджати, навіть картоплю посадили. Але нам усе розбили, і довелось їхати.  

Я вважаю, що потрібно сідати за стіл переговорів. Я б не хотіла, щоб далі розбивали Україну. Стільки вже людей загинуло, стільки дітей! В Україні вже скоро не залишиться чоловіків. Ми всі живемо одним днем. Дуже хочемо повернутися додому.