Ремньова Ірина, вчитель Дніпрянського ліцею №4 Новокаховської міської ради Херсонської області

Війна. Моя історія

Зимова  дощова ніч... Звичайна ніч у лютому для нашого регіону. Вітер стукає в шибки. У кімнаті  тепло. Сон міцно обіймає. Вранці на роботу... Взагалі, я люблю спати, прокидаюся з будильником.. Мене розбудив телефонний дзвінок..

Донька кричала в слухавку: - Мамо, ти що спиш?! Війна!!! ... Я не чула перших вибухів, від яких прокинулись Нова Каховка, Дніпряни та Корсунка, але наче струмом пронизало страшне - "війна"...

Згодом дізналася, що один із  розривів гармати забрав  життя моєї учениці Кочас Наталії, яка служила зв'язковою у нашій військовій частині. Вулицями гуркотіли танки, на яких хизувалися орки з автоматами. Колони важкої техніки руйнували асфальт, прямуючи у бік Херсона. Було моторошно. Люди боялися вийти  на вулицю. А вночі починалося нове "дійство". З Криму на правий берег Дніпра летіло до десятка вертольотів.

Вони зависали над п'ятиповерхівкою, яка дрижала від вібрації. Потім це повторювалося і вдень. Потайки ми неймовірно раділи, коли через річку летіло сім вертольотів, а назад - п'ять..., коли дізналися про летовище легендарної Чорнобаївки. Життя нестерпне!!!

Орки відразу почали залякувати людей цим жалюгідним словом "на підвал"... Катували і дорослих чоловіків,  і жінок, і молодь.

Що можна від них чекати, якщо у крематоріях спалювали і своїх. Цей сморід не сплутати ні з чим... Просто жахіття!!Летять ракети, горить ліс, руйнуються будинки... Отак і душі та серця людей - розлітаються, горять, руйнуються...

У пам'яті лише кадри старої кінострічки... Не можна передати словами і часи неймовірного щастя!.. Одного зимового ранку мешканці  вийшли на вулицю й побачили на деревах і кущах сині та блакитні стрічки.  Незважаючи на ризик, ми  фотографувалися на фоні стрічок і надсилали родичам. Після чого почалися так звані "відпрацювання"(мы отработаем и отпустим). Але найстрашніше, що довелось пережити, - це підрив Каховської ГЕС.

Дикий гуркіт о третій ночі розбудив селище. Над річкою піднімались велетенські хвилі води, але було темно і ми подумали, що то туман… Коли я дізналась, що трапилось, ледь не збожеволіла.

У сусідньому селі Корсунка у садибі моїх дітей був прив’язаний песик. Усі говорили, щоб не їхала, це небезпечно. Та я не в тому віці, щоб узяти на душу такий гріх. Туди доїхала попуткою. Вода швидко прибувала… Відв'язала Черниша, випустила на вулицю. Хотіла забрати з собою, та куди там - побіг в інший бік. Тоді сказала сама собі: "А тепер, Черниш, кожен за себе. У нас шанси одинакові". Вода перетворювалась на стрімкий каламутний вир, ховаючи і дорогу, і  сад з протилежного боку від річки. Страх Господній!!!

Проте не розгубилася, пішла через воду. Подумала, нехай що там, а плавати я вмію... Дякувати Богові, встигла перейти дорогу, яка на моїх очах ставала морем. Пішки дійшла додому. Черниш, ще та собака! Він врятувався. Один чоловік розповів, що його двічі забирали у човен і відвозили у безпечне місце, а він плив назад, до затопленої хати.

Коли вода відійшла, я його знайшла на паркані і забрала  в Дніпряни. Тепер ми разом. Його всі знають. Це вже потім ми побачили, що вода піднялася, залила село, зруйнувала будинки, а з ними і наші  душі... Я вже не плакала, просто скам’яніла…

Я і зараз живу в окупації. Так склалися обставини. У чоловіка хвора старенька мати. Він не покидає її, а я його.

Але мені здається, це просто привід. Не можу я залишити оцих  звірів на своїй Батьківщині, щоб вони почувалися тут, у моєму рідному селищі, "господарями". І кожного разу, коли вони мене зустрічають, розуміють, чия це насправді земля… Завжди з Україною в серці та вірою в Перемогу!