Костецький  Анатолій, 9 клас, Кам’янський ліцей Кам’янської сільської ради Берегівського району Закарпатської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гаврилова Галина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять  третього  лютого  2022 року був звичайний день. Ми готувалися до дня народження моєї сестри, планували, що наступного дня зберемося всі вдома за святковим столом.  Але вранці прокинулися від телефонного дзвінка. Подзвонила моя бабуся і сказала, що почалася війна.

Відразу ми навіть не зрозуміли, про що вона каже, не могли повірити, що це правда. Хіба у наш час можлива війна?!

Всією сім’єю ми вийшли надвір, на вулиці було повно людей, вийшли  наші сусіди. Всі були дуже стривожені. Люди питали один в одного: «Як таке можливо? Невже це правда? Що робити?» Відчувався страх від того, що ми не знали, що відбувається,  не знали, наскільки близько від нас ворог.

Того ж дня ми вперше почули звук повітряної тривоги, від якого стало страшно.

Батьки були дуже зажурені, довго обговорювали, як правильно вчинити. Адже у нас велика родина – двоє братів і п’ять сестер. До того ж моя старша сестра – інвалід, а найменшій тоді було п’ять місяців. Увечері ми зібралися з бабусею, рідними, повечеряли, але довго сидіти не могли, бо вже ввели комендантську годину. Коли розходилися, ми всі плакали, бо не знали, якою буде ніч, чи зустрінемося завтра.

Вдома менші діти поснули, а я, мама і тато майже  не спали. Так пройшов наш перший день війни.

Наступного дня тато пішов на роботу, ми з мамою пішли до бабусі, дорогою знову вила сирена, і нам знову було страшно. А потім почалися дзвінки від знайомих, розмови про те, що ворог вже близько,  вже зовсім поруч, що скоро вони будуть біля нас. Мама дуже боялася залишатися з нами одна без тата. Підвалу в нас не було, сховище знаходилося досить далеко, і нам самим було б складно туди дістатися. Усе відбувалося дуже швидко, якось гарячково. Рішення потрібно було приймати миттєво.

Уже  ввечері ми вирішили поїхати на Закарпаття хоча б на два тижні. Ми ще тоді чомусь вірили, що це ненадовго і війна швидко завершиться.

Коли закінчилася комендантська година, о шостій ранку ми сіли в машину і виїхали із села. У машині нас було дев’ятеро, тому ми взяли з собою лише найнеобхідніше. Найперше ми взяли ковдри, бо було дуже холодно.  Все  інше довелося залишити, і я бачив, як  було важко моїм батькам. Багато людей покидали свої будинки тоді, але були й такі, що не мали змоги виїхати. Важко було нам прощатися з рідними та знайомими, які ще залишалися, бо ми не знали, чи зможемо зустрітися знов.

Дорога була важка й довга, забита людьми й машинами, затори були просто кілометрові. Рухалися ми  повільно, довго стояли в черзі на заправках, інколи просто стояли через те, що не було пального.

Часто мені доводилося брати меншу сестру на руки і йти поруч з автомобілем, бо дитина плакала, не могла так довго знаходитися всередині.  Проїжджаючи, ми бачили розстріляні бензозаправки, пошкоджені фури. Через добу, 27 лютого, вже були в наших знайомих в Івано-Франківській області. Усі були дуже змучені, налякані. Особливо важко дався переїзд моїй старшій сестрі-інваліду, якій довелося висидіти добу в автомобілі. Ми відпочили, трохи заспокоїлись і наступного дня знову вирушили в дорогу.

Так  28 лютого 2022  року  ми приїхали на Закарпаття. Чому Закарпаття? Моя мама народилася на Закарпатті, і нам запропонували будинок, щоб ми могли пожити якийсь час.

Ми жили по різних будинках. Спочатку в одному три місяці, потім в іншому два місяці, потім знайшли третій будинок. Деякий час ми ще сподівалися на повернення додому. Але війна триває вже третій рік, у моєму рідному  селі  й досі часті прильоти. Нарешті батькам вдалося купити будинок у селі Кам’янське. Тато зробив для нас ремонт, влаштував необхідні зручності, і ми осіли тут. Ми з сестрами навчаємося в місцевому ліцеї.

Ми дуже вдячні Богу і всім, хто допомагав нам у цей важкий період.

Закарпаття нам дуже подобається, ми плануємо залишитися тут жити. Спочатку мені була дуже незвична місцева мова, діалект, яким розмовляють  місцеві. Але я до неї звик і вже багато чого розумію.  Важко мені від того, що я сумую за своїми рідними, знайомими, друзями, яких не бачив від початку війни. Я дуже сумую за своїм домом, за своїм домашнім улюбленцем – псом  Спайком. Та найголовніше те, що моя сім’я поруч і в нас усе добре.