Чегринець Ігор, 1 курс, Регіональний центр професійної освіти ім. О.С.Єгорова

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузнєцова Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Ігор, і я хочу розповісти про свої тисячу днів безжальної війни. Я родом з міста Ізюм, що на Харківщині, тому з перших днів відчув увесь біль та морок слова «війн». Ворог з перших днів намагався зайти до Харкова, а це означало, що і в моє місто. Приблизно двадцять шостого лютого вночі почали літати ворожі літаки-розвідники, а російські прихильники розставляти мітки по місту. Вже за кілька днів ми почали підготовку підвалу, бо знали, що війна нас не омине.

На душі був холод та тривога, через це навіть не було апетиту, стимулу щось робити, хотілося просто заснути на довгий час і прокинутися в мирі та спокої.

Вже третього березня ми ночували в підвалі у знайомих. Вночі та декілька разів на день були жахливі сотні прильотів. Одного разу, під час затишшя, ми вийшли на подвір'я, але пролетів вертоліт та скинув авіабомби на залізничну дорогу, яка була в радіусі двохсот метрів. Після, я миттєво забіг до укриття та чекав на маму, але її все не було, і не було. Я боявся, що з нею щось сталося, проте вона на радість повернулася. Вже після трьох днів жахливих обстрілів ми почули про те, що підірвуть мости, які сполучають місто, тому наш дідусь вивіз мене, маму та сестру, а сам залишився з бабусею вдома.

Після його повернення миттєво мости було підірвано...

Ми поїхали до родичів в Донецьку область в село Новомиколаївка, вже в цей день зв'язку з містом не було. Я чув, як сильно плакала моя мама вночі через те, що не почула голосу батьків. Сьомого березня окупанти зайшли в місто. Кожного ранку мама йшла на пагорб, щоб поговорити з дідусем та бабусею, а я з сестрою прибігали трохи пізніше. Не кожного дня можна було додзвонитися.

Сімнадцятого березня в мене день народження та найкращим подарунком був дзвінок бабусі та дідуся.

Проживши місяць, ми вирішили евакуюватися до Полтави через Краматорськ, тому що ситуація була напружена. Ми їхали потягом, через декілька годин після нашого від'їзду ворог поцілив у вокзал ракетою «Точка-У». Померло багато людей, але нам пощастило. Приїхавши в Полтаву, наші рідні, а саме моя хрещена, допомогла знайти житло в селі Хрещате, в якому жила, бо теж втікала з Ізюма.

Зв'язок в селі був поганий, тому іноді наші бабуся та дідусь не могли додзвонитися.

Коли в новинах мама дізналася, що йде визволення рідного міста, вона плакала, бо боялась сильних обстрілів. Після визволення ми вперше почули голос рідних через п'ять днів. Ми були дуже раді, що вони тепер хоча б трохи в безпеці. Коли в місті з'явилися комунікації, ми сюрпризом приїхали додому, я досі пам'ятаю розгублене та водночас щасливе обличчя бабусі. Ввечері приїхав дідусь, який теж був у величезному шоці. Вдома було по-справжньому тепло та комфортно.

З розповідей дідуся, люди через голод їли черв'яків та собак, можливо, це звучить жахливо, проте це було для того, щоб вижити. Також окупанти часто відводили людей у підвал та катували їх.

Сірість та похмурість міста наганяла сльози і смуток. Незважаючи на визволення міста, ворог завжди знаходиться поряд та в будь-який момент може повторити це жахіття ще раз. Обстріли міста не припиняються, окупанти стабільно бомблять околиці міста та сусідні села. Тому і тривога з душі не зникає ніколи. Навіть зараз, коли переїхав до міста Кропивницький, я думаю про те, чи почую голос рідних завтра?