Удовиченко Олександра, 1 курс, Комунальний заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Київський професійний коледж технологій та дизайну"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Львович Тетяна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Яке просте слово, але як багато воно значить. Для когось – це смерть, для інших – це сльози і відчай, ще для когось – це втрата рідних, близьких… Скільки життів – стільки й значень. В кожної людини це слово має свій сенс і шлях. Хочу поділитися своїм.

Ранок. На годиннику 06:17. Я прокидаюсь від того, що мене хтось трусить, відкривши очі, зрозуміла, що це мама, в той момент у голові було лиш одне «я проспала перший урок». Запитаю: «Котра година? Напевне я проспала?» Відповідь мами мене збентежила, вона сказала: «Шоста ранку. Почалася війна».

Я не до кінця зрозуміла її слова і почула лише: «Шоста ранку». Через хвилин 5 мама знову мене будить і каже теж саме: «Прокидайся! Почалася війна!».  Тільки тоді я зрозуміла, що це не жарт і не сон.

В один момент у мене перевернулось життя з ніг на голову. Перед очима знову і знову пролітали моменти з дитинства, ніби якась платівка моментів перед очима. Стало так моторошно. Я, сидячи на ліжку, почала пригадувати все, що було раніше, а точніше своє дитинство, та як в один момент забрали його назавжди. І в голові гомоніли тільки три слова «ЗНОВУ ПОЧАЛАСЬ ВІЙНА». Перед очима миготіли  спогади, неначе кіноплівка, які в ту мить стали неначе реальні: як почалась війна в 2014 році, як проїжджали танки повз мій дім, як лежали мертві люди, накриті якоюсь тканиною біля дому, та сама кімната, в якій ми сиділи, спали та чекали чогось, а на підлозі валіза з документами та грошима. А потім, ми біжимо кудись, там, де дуже багато людей, вокзал, в той час коли у тебе над головою щось гримить і прилітає.

Ми сіли у потяг, який їхав у відомому напрямку і рушили…в новий етап життя – невідомий, страшний і болючий. Це був останній день в моєму житті, коли я була в рідному Донецьку, а не ДНР.

Повномасштабна війна… Перші дні, місяці проходили, як в тумані, майже нічого не пам'ятаю. Ми були в області, над нами літали дрони, а з боку полігону щоденно було чути постріли. В якийсь момент Я вже почала звикати до цього. А зараз, на майже 3 рік воєнного стану, взагалі не реагую. Напевно, як більша або менша частина нашої країни. Але згадуючи все те, що було раніше, не можу уявити, що може бути далі, мені стає страшно. Тому ми маємо, підтримувати армію та військових залежно від своїх можливостей, заради однієї цілі - мати майбутнє: вільне, безпечне і світле. Мати вільну і незламну країну – Україну!