Остапенко Артем, 1 курс, Конотопський класичний фаховий коледж СумДУ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нечай Алла Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Новини по телебаченню у телевізорі чи на сайтах мене рідко вимушували радіти, тому я не слідкував за ними. Я не знав і не чув про околовоєенні дискусії «буде вона чи ні», я взагалі про можливість війни не знав. 24 листопада 2021 року я прокинувся не від дзвону будильнику, а від схвильованого крику мами. Вона казала щоб ми швидше прокидались, я був з просоння, але слова «почалась війна» почув і зрозумів чітко. Ми зібрали документи і теплу одежу про всяк випадок, адже не знали, що робити і тому робили хоч щось. В той самий день подзвонили і повідомили про дистанційне навчання.

Йшли неділі, а відчуття, що це ненасправді залишалось. Мені 2021 рік нічим особливим не запам'ятався, наче його й не було.

В перший рік вторгненя я не відчув війни, не бачив  і не чув її. Були лише перебої зі світлом. Якщо перенестись вперед, то на Новий Рік 2021-2022 в мене не було настрою, і здавалося у всієї родини не було, свято пройшло як звичайний день, просто з більшою кількістю їжі. Впродовж зими ми почали чути десь далеко гул, слабкий, але чули.

Кожної ночі спали вдягнені, аби не замерзнути у разі як нашої хати не стане.

Наче холодної і нервової зими не вистачало, мати приходить додому зі словами «мене звільнили». Через перебої зі світлом магазин працював на генераторі, але увімкнутий він міг бути лише 8 годин, аби не перегрівся. В той день світла не було 12 годин, і потрібно було залити бензин у генератор. Якщо стиснуто, то мати вирішила не випробовувати долю і закрила магазин раніше. Після цього подзвонив володар магазину, який не бажав слухати і просто звільнив мою матір.

Через нестачу роботи у моєму містечку останні 5 місяців жили ми на зарплатню батька і виплати з біржі, на якій була моя мати.

Усе, що я міг робити, це вчитися і відволікатись від усього цього, ходячи у спортивний зал, який був на 2 поверсі того ж магазину. Але через гучних людей, котрі кидали штанги просто на землю, його закрили… через 2 неділі у спортзал прилетів дрон. Хтозна, може і до кращого було звільнення моєї мами, закриття спортзалу, може тому я живий. Згодом мати знайшла роботу у іншому магазині. Більше той рік мені нічим не запам'ятався.

Новий рік був більш веселішим, але ми чули вибухи. Вони були десь далеко і ми вже звикли їх чути, тому не звертали уваги. Настав 2023 рік.

До того часу моя мати вже повернулась на свою минулу роботу, з якої її звільнили, оскільки туди, де вона працювала повернулася людина, яку вона заміняла на час її недієздатності. С початку року нас почали більше обстрілювати, якщо раніше були лише дрони, то почали запускати «Гради». Цілили у закритий завод, що колись працював та у міську раду. Ми не збирались кудись їхати, бо думали «переждемо» та «як півень клюне, то й будемо щось робити». І справді у другій половині травня «півень почав клювати».

Активні обстріли щодня: гради та дрони прилітали по сусіднім населеним пунктам і по Дружбі також. Ми з братом переїхали до бабусі з дідусем у м. Свеса.

Мати залишилася вдома через роботу, а батько з середини весни був по відрядженнях, адже так зване ПТО на нашому вокзалі закрили. У липні ми повернулися, бо обстріли скінчилися і нарешті було стабільне світло та вода. Я поїхав на курси до технікуму, батьки казали, що все тихо, але брат повідомляв про те, що обстріли поновилися. 23 червня я майже всю ніч лежу на килимі. За ніч було близько 12 вибухів, один з них прилетів у 200 метрів від нашої домівки. Нас врятувало бетонне загородження, але тих кого воно не закрило, вибухівна хвиля не милувала.

Почали бомбардувати кабами, бомбами, дронами, фосфором(ним бомбардували ще на початку 2023) і також «Градами».

Вулиця, що була уражена вдарною хвилею, була знесена: вікна, двері, шифер на кришах – усе повиривало, металеві загородження, які закривали двори, з металевих пластин були зім'яті, наче клаптик паперу. Стало зрозуміло: більше чекати не можна, треба переселятися. Дві неділі ми були у домі покійної матері друга батька. Місто Вороніж не дуже оптимістичне, і вчитися в тому домі було б неможливо. Ми шукали квартиру протягом 2 неділь і потроху забирали речі з дому, зокрема одяг. Брат мій поїхав на навчання у інше місто, адже там був гуртожиток, а ми з мамою залишилися далі шукати, де жити.

Знайшли. Так, однокімнатна, так, без холодильника, так лише 2 спальних місця, так, переїхали вже під час навчального процесу, але тепер в нас є дім.

І ось, я тут. Ще купа проблем потрібно вирішити, але як говориться «не все одразу».