Баюк Катерина, 2 курс, ДПТНЗ "Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванова Олена Геннадіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях почався о 4 ранку з дзвінка на мамин телефон з новиною про те, що російські війська зайшли на територію України. Усвідомлення прийшло не одразу, а тільки через декілька хвилин, після якого ми одразу увімкнули новини, в яких про це вже багато що говорилося, але усвідомити, що це у нас, було не можливо. Спочатку ми думали, що це якась помилка ,але ця жахлива новина не змусила себе довго чекати. По місту почали створюватися добровольчі батальйони самооборони.

Через деякий час цю новину вже показували по всім каналам в телевізорі, після чого посіялась серйозна паніка, ми навіть не знали, що робити.

Згодом батьки мали їхати до магазину, як раптом прямо над самісіньким нашим будинком пролетіла ракета. Паніка зросла, стало ще страшніше. Перша сирена хоч і була повчальна, але сам звук вже лякав. Було дуже страшно, особливо перші дні. Трохи згодом ми вже почали до цього звикати. Кожен раз, коли чули тривогу як загіпнотизовані йшли до сховища. Більше пів року ми навчались дистанційно, так як не було зручно облаштоване бомбосховище і було ще страшно йти хоч кудись.

Трохи згодом, можна було навчатись змішано: тиждень в школі, тиждень дистанційно.

Після закінчення 9 класу я вступила до Козятинського МВПУЗТ, де тільки очна форма навчання. Після цього спускатись до підвалу стало ще більш звичною справою ніж раніше. В березні 2022 року мій брат пішов добровольцем. Його назначили сапером. Деякий час вони знаходились неподалік від нашого міста, але вже потім почали перекидати все далі і далі.

Одного дня він повідомив нам, що їде на Бахмут і з цього почалися: сльози, відчай, паніка. Кожен його день там був важким для всіх.

Спочатку в них було все добре, до одного дня... Якось вони поїхали з побратимом по їжу, і машина зламалася, вони вийшли аби подивитись в чому поломка і в цей момент біля них прилітає ракета, після чого мій брат отримав поранення уламком. Деякий час він не виходив на зв'язок, і пізно ввечері він зателефонував вже з лікарні після операції. Ми старалися не плакати при ньому, щоб він за цього не хвилювався. Через деякий час його перевезли до Вінниці в госпіталь, де ми змогли його навідати.

Після реабілітації він деякий час знаходився вдома, а потім знову – фронт.

Ще один мій брат, на час початку повномасштабної війни, вже служив в армії. На початку війни знаходився на місці в своєму батальйоні. Через декілька місяців їх відправили в Запорізьку область, де вони перебували більше місяця, тримаючи оборону. Сьогодні він з побратимами воює на Донецькому напрямку, де йдуть кровопролитні бої.

Сказати, якими були ці 1000 днів війни, не сказати нічого. Можливо моя розповідь комусь здаватиметься сухою, але за кожним словом криється  біль і страх втрати, бо майже щодня з фронту везуть Героя, який віддав своє життя за нас, за Україну.

Я все це розумію, бо немала дівчинка, але дуже боюсь втратити свого брата, бо він за свої літа вже не один раз дивився у вічі смерті, а живе то всього 24 роки.

Перемоги всім нам і миру!