Фільчук Анастасія, 11 клас, Біловодський ліцей «Лідер» Біловодської селищної ради Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Корнієнко Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Той лютневий ранок 2022 року став для мене й моєї родини  початком нової реальності. Ранок, який завжди дарував очікування нового, був сповнений  посмішок й аромату кави, того дня вітав сірістю, напругою й тривогою. Я прокинулася о шостій  від шепоту батьків. Слово “війна”, яке досі здавалося мені далеким і нереальним, тепер стало страшною правдою.

У перші години війни через наше селище, таке мальовниче й світле, йшла ворожа військова техніка, несучи жах і розпач.  Того ранку здавалося, що світ змінився назавжди.

Окупація…З перших днів ми звикли до постійної загрози. Кожен звук міг бути попередженням про небезпеку. Ми годинами сиділи в підвалі, а зовні лунали вибухи. Холодні стіни стали нашою тимчасовою фортецею, хоча жодної впевненості в безпеці не було. У кишенях зимової куртки лежали документи — мовчазний символ надії на те, що ми зможемо швидко вирватися з цього пекла.

Життя в окупації стало ще більшим випробуванням. Протягом місяця ми були відрізані від світу, без інтернету та мобільного зв’язку. Це посилювало відчуття тривоги та невизначеності. 

Восьмий клас я закінчувала в новому форматі – онлайн  в українській школі,  але не лунав срібний голос дзвоника, не бешкетували школярі, не шуткували вчителі… В умовах ізоляції цей новий розклад був викликом для нас усіх. П’ять місяців  в окупації – і лише одна думка: «Що далі?» Здавалося, ніби ми перебували між двома світами: один — це наш звичний світ, з якого нас вирвали, а інший — це невідоме майбутнє, яке могло початися щохвилини.

Я добре пам’ятаю, як батьки вирішили залишити рідний дім і вирушити в невідомість з надією на краще, туди, де є цивілізація.

Так-так, саме розвинене демократичне вільне суспільство. Адже за той недовгий час в окупації, як то кажуть, «наїлися» сповна звільнення від усього доброго, світлого, сучасного. Наслухалися розмов «добрих сусідів» про те, що треба знищити Київ, Харків та інші міста, які не скорилися.

Довгі безсонні чотири доби… Саме стільки часу нам знадобилося, щоб потрапити до цивілізації.

Тремтіння під час перетину кордону, адже в моїх шкарпетках лежали стрічки синьо-жовтого кольору, а під темною сукнею причаїлася дбайливо згорнена вишиванка, яку раніше не дуже хотіла вдягати. Усе змінилося в один момент, одразу стало на свої місця, пояснювати прописні істини вже не треба було. Невідомо було, що чекає нас попереду, але ми знали, що повинні рухатися вперед.

У Німеччині на нас чекали нові виклики — інша країна, інша культура, інша мова.

Хоча ми були в безпеці, відчуття втрати дому не полишало мене. Я постійно думала про рідну Луганщину, про людей, яких ми залишили, про життя, яке тепер стало частиною минулого… Спливло вже понад тисяча днів від початку війни. Цей час став для мене не тільки випробуванням, але й дорогоцінним уроком про силу духу, про те, як важливо цінувати кожен момент. Мій шлях — це історія не тільки про втечу, але й про збереження своєї ідентичності.

Війна забрала в мене можливість жити в рідному домі, але вона не забрала моєї любові до України та віри в майбутнє.

Сьогодні я живу в Німеччині, але думками  завжди з Україною. Я продовжую навчатися онлайн в українській школі, бо вірю, що це не тільки про освіту, але й про зв’язок із домом, із моїм народом. Я вірю, що зможу повернутися додому, до свого життя, побачу знайомі посмішки й щиро обійму кожного. Ці тисяча днів навчили мене цінувати речі, які раніше здавалися звичайними, зробили мене сильнішою, дали урок стійкості та віри, навіть коли ситуація здається безнадійною.

Мій шлях триває… Він сповнений суму, але й віри. Війна змінила моє життя, але вона не змінила мене.

І хоча зараз я далеко від батьквіщини, але знаю, що настане день, коли я почую дзвони Свято-Троїцького храму, обведу поглядом крейдяні пагорби й з трепетом у голосі вимовлю: «Я – вдома».