Тетяна поїхала з дому через обстріли. Надто небезпечно було лишатись з дітьми і чекати чергового страшного вибуху
Ми живемо в місті Охтирка. Про війну дізнались з новин. Коли почалися обстріли, ховалися, де могли, а потім поїхали до Полтави.
Саме страшне було, коли ми побачили літак. Далі був страшний вибух - підірвали ТЕЦ. Охтирка маленька, і ми побоялися залишатися. Ще й світла не було, опалення. Ми не знали, що може статись наступного разу.
Коли вибухи лунали, будинок ходуном ходив. Діти лякались дуже. У нас четверо дітей: молодшому чотири роки, старшому – 17. Ми й досі лякаємось, коли шум, або різкі звуки чуємо.
Я жила раніше в росії, і ніколи не думала, що таке може статися. Страшно було вийти на вулицю. Мій батько через нервування помер.
Було таке, що в магазин не сходиш, банкомати не працювали.
Чайник підігріти не було де, а дитина без чаю не засинала.
Тож ми зібрались і разом зі знайомими на евакуаційному автобусі поїхали в Полтаву. Нам тут подобається – люди добрі, відкриті.
Колись Україна була багатою, сюди всі хотіли їхати. Я думаю, після війни ми відновимось і знову станемо країною, в якій хочеться жити, в якій все буде для людей. Я мрію, щоб мої діти жили в мирі.
