«Від вибухів тряслись будинки»

Родині Світлани Дмитрівни було дуже страшно у рідному місті, тому вони виїхали з Мар’їнки до Павлограду. Тепер Світлана намагається не думати про покинуту домівку, бо одразу хапається за серце.

Мені 59 років, проживаю в місті Павлоград. Ми переїхали сюди з Мар’їнки. Мама в мене сама зі Львова.

Мар’їнка на українській стороні, тому ми не зазнали особливих проблем. У нас все було, нам навіть давали гуманітарну допомогу. Найскладнішим було те, що перестали працювати банкомати – бабуся не могла зняти з пенсійної картки готівку. Вода і світло були в ті часи, як ми були там. 

Спочатку у нас було тихо. Але поруч з нами Угледар, Курахово, і ми добре чули оці вибухи - у нас будинки тряслися від них. Коли дуже стало бахати і вже не сила було терпіти, ми виїхали. У нас один онук з інвалідністю, і йому не накажеш, що потрібно сидіти в погребі. Тож ми виїхали ще в березні разом з онуками.  

Коли вирішили виїжджати, труднощів з евакуацією не було. Ми їхали на машині, нас пропускали. Ми прив’язали білі стрічки, але на наших блокпостах попросили зняти: сказали, що все буде добре. Коли ми виїжджали, проблем не було, а як там зараз – навіть не знаю. 

Мама спочатку не розуміла, що почалась війна – вона ще пам’ятає ту війну і розповідала, що та війна була не така. Вона зрозуміла, що це війна, лише коли побачила на вулиці танки і солдат.

Навіть не знаю, що буде. Мабуть, домовлятися не будуть - будуть йти до кінця. Залежить все від наших захисників – наскільки у них вистачить сил. 

Дуже хочеться, щоб усе було так, як раніше. Щоб діти ходили до школи, ми – на роботу. Щоб було спокійно, щоб було світло, був газ. Щоб ми могли спокійно спати і наші мрії здійснювалися.