Мартинюк Ольга, 16 років, 11 клас, Лемешівська загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Грушник Катерина Григорівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Паростки

Ви не чули прохання: “Спинись!”

Вам хотілося далі знущатись…

А ви знайте, що ми проростем

В наших дітях, мов квіти весняні…

Ми не вмерли, ми й досі живем!

Наші душі вони нездоланні!

Ми прийдемо раптово до вас,

Може, вітром, а, може, дощами…

Ви не спіть, ви чекайте на нас

Ми живі, ми зустрінемось з вами…

Огнєва Інелла

Життя завжди перемагає смерть і торжествує після трагедій. Але війна, яка прийшла на землю нашу, землю наших батьків і дідів, показала що життя перемагає навіть у той момент, поки трагедія триває і смерть ще, здається, торжествує.

Лютневі безкінечно сірі дні невимовно набридли. Вже так хотілося сонця, хотілося якнайшвидше побачити, як пробиваються первоцвіти на клумбі і вже Мама чекала, що ось-ось мало запахнути в повітрі весною. Останніми днями все частіше всі говорили про можливу війну. Це навіть почало набридати. Але всерйоз намагалася Мама про це не думати, вистачає думок, планів – гряде весна і треба все задумане зробити, може почати з нового паркану… Діти, які живуть у різних містах, навпаки ж, лиш про це, лиш про війну.

Напав. Але це змає закінчитися швидко. А там якось вирішиться. Сестра Валя дзвонить, каже, що стріляють – може тікати питає… Але куди тікати? Маленька дитина в них. – «Сидіть удома, заховайтеся, пересидіть». Напруга. Постійна напруга.

Брат з дружиною і внуками приїхали до мами. Якісь занадто перелякані. Так, страшно, але чого боятися, ми ж не військові, що тим оркам до цивільних сільських жителів.. Он кажуть колона йшла, помахали та й поїхали. Ну правда щось і про розстріляні цивільні машини кажуть, але чи то правда ще?

Валя подзвонила вже від якихось друзів, заховалися в них, бо в них є підвал. Коли дзвонить, чути вибухи, стрільбу, дитина боїться плаче. Сидять там чотири сім’ї, харчі закінчуються, стрільба не зупиняється. Боже, чого ж вони зразу не виїхали? Не на кілька днів, значить… Страшно. Стало дуже страшно.

Вибухи було чути все ближче. Директорка нашої школи сказала, що зверху дали вказівку готувати школу до прийому біженців. Мама намагалася ходити по городу, щось прибирати. Треба щось робити, рухатися, так має стати легше. Ось скоро весна, скоро паростки – проб’ються первоцвіти, тюльпани. Їх так багато на клумбі насаджено. Скоро паростки.

Боже, чи ж хоч їх побачу?..

Валя змогла вирватися з окупації. Цілу ніч був бій, орків відсунули наші, сказали, якщо виїдуть зараз, то мали би проскочити. Вона прислала фото з дороги – розбита воєнна техніка, палають цивільні автівки по узбіччях, якісь жінки бігають кричать криком.. Але вирвалася, біжи дитино! Куди? А нікуди… до Мами їм вже не прорватися – в цю сторону дорога відрізана, розбиті мости.

Вибухало зовсім близько. Хто стріляє? Куди? Може впаде зараз на голову? Міста, села бомблять щодня – ракети артилерія – чим куди дістануть орки там і вбивають – скільки вже дітей вбили.. сотні. Від цих смертей вже навіть не страшно. Нудить, якесь дивне паралізуюче почуття – паралічу і нудоти. І безсилля, повне безсилля. Ми з братом і його сім’єю поїхали до родичів на Львівщину. Мама ледве нас вблагала, сама ж залишилася в рідній оселі. А Валя аж - за кордон. Там ще безпечніше. Звісно. Чоловік із псом залишилися в знайомих, вівчарка Жочя теж мусила переміщатися по країні. А Мамин пес все виє і виє.. Мабуть, лякають його оті все ближчі вибухи. Треба закопати документи й гроші. Це все. Добра не буде. Он із сусідніх сіл полями люди йшли, прибилися голі-босі..

Нас врятували! Нас врятувала наша армія. Орків посунули на сотні кілометрів від Маминої хати, Мама раділа кожному пострілу. Коли гармати мовчали, вже було страшно. Чому ж не стріляють? Чи вже стих наш наступ? Але наступ тривав.

І ось за тиждень з’явилися паростки. Первоцвіти, а тоді тюльпани

Ми повернулися. Спочатку до мами, а потім брат та сестра по своїх домівках. Яке щастя бути вдома! Рідні стіни! Почуття безмежної вдячності всім, хто прихистив, і в своїй країні, і за кордоном. Стільки в світі добрих людей! Яке Диво.

Війна триває. Від російських снарядів гинуть діти, діточки, жінки, чоловіки, мужні красиві воїни гинуть на фронті – захищають нас. Серце стискається. Але нудоти вже немає. Є лише упевненість – якщо не для нас, то для наших дітей, чи для дітей наших дітей все буде добре. А значить і для нас добре.

Осінь. Життя триває. По двору бігає песик, якого народила вівчарка після евакуації. Валя має народити за кілька місяців. Буде перемога. А поки ще гримить війна ми всі стислися, як зерно у жмені сіяча. Гріємо один одного своїм теплом, наближаємо перемогу.