Обиденна Анастасія, 17 років, Яготинський ліцей №2, 11-Б клас

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Бранець Оксана Іполитівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Море… Я понад усе люблю море. Двадцять третього лютого після тренування я дуже довго гуляла біля моря, додому йти не хотілося, бо в душі була незрозуміла тривога. Дивлячись на море, я відганяла всі страшні та непотрібні мені думки. Вечір пройшов спокійно. Ми засиділися з мамою за чаюванням, жартували, будували плани на вихідні. А завтра була війна…

Ранок 24 лютого настав для мене о 5 годині, коли я прокинулася від вибухів. За чотири кілометри від мого дому знаходилися аеропорт і військова база, які в першу чергу атакували рашисти. Я ще деякий час сподівалася, що це просто гроза, бо на вулиці йшов дощ. Мені було настільки страшно, що я довго не наважувалася вийти зі своєї кімнати. Потім стало відомо про перших загиблих та поранених.

Цей день змінив моє життя. Відтоді я вже більше не бачила своїх однокласників, друзів, вчителів, не відвідувала свою школу, навіть онлайн, не мала можливості займатися улюбленими танцями та навіть не могла вийти погуляти, бо через два дні заїхали танки. Почалася окупація.

Все інше було потім. Біля мого дому стояли ворожі танки. У місті з’явилося багато біженців на розбитих машинах із написами «Діти» із Маріуполя. Пропав хліб та інші продукти, магазини були порожні. Я побачила вперше у житті великі черги за продуктами та ліками. Шостого березня зник газ і ми готували на вулиці. Зникло українське телебачення, і натомість з’явилося російське з рашистською пропагандою. У домі було дуже холодно, ми грілися кондиціонером. У той час я взагалі забула, що існує інтернет та мобільний зв’язок, бо їх вимкнули окупанти. Серед похмурих буднів було й неймовірне свято, коли двадцять четвертого березня в порту Бердянська підірвали два російських військових кораблі. Усе місто зібралося на оглядовій набережній подивитися на дивовижну картину, як горить та палає «руський воєнний корабель». Гордість за наші ЗСУ давала надію, що ворог зазнає поразки.

Але ворог не здавався, він продовжував зомбувати населення. Щоб хоч якось розрадити себе, я читала багато книжок, більше ніж завжди, грала в настільні ігри з батьками. Наша родина переймалася долею переселенців з Маріуполя. У мою школу, де розміщували біженців, ми приносили білизну, їжу, ковдри, посуд. Декілька разів брали участь у мітингу-протесті «За вільний Бердянськ!».

А потім довелося миттєво все покинути та поїхати, так як почалися масові арешти директорів шкіл. Мій тато очолював одну із українських шкіл, до речі, вона працює й зараз в режимі онлайн. Я покинула рідний дім, Азовське море, знайомі вулиці та улюблений пляж. Моє дитинство залишилося там разом із бабусею та дідусем, які через поважний вік та стан здоров’я виїхати не змогли.

Найстрашніший день мого життя – це день переїзду з окупованої території до Запоріжжя. Двісті кілометрів, що віддаляють Бердянськ від Запоріжжя, ми подолали майже за добу. Під обстрілами та вибухами ми проїхали сімнадцять ворожих блокпостів, на кожному з яких я постійно відчувала приниження та страх від того, що нас могли не випустити або взагалі вбити.

Я своїми очима бачила міни, що лежали просто на дорозі, я бачила військову техніку та колони танків з буквою «Z», які їхали нам назустріч. Я бачила безліч понівечених та спалених будинків, цивільних авто. Серце рвалося, коли на очі потрапляли покинуті домашні тварини. На першому українському блокпості ми всі заплакали від радості, що це жахіття закінчилося. Ми обіймали наших воїнів з великою любов’ю, бо почувалися захищеними.

У новому місті ми почали все спочатку, у мене нова школа й нові друзі. Але так часто чується шум моря, серед багатьох будинків намагаєшся знайти схожий на свій… Війна змінила моє життя, заставила рано подорослішати, навчила цінувати кожну мить, дала зрозуміти, що значить для людини рідна сторона, рідна мова.

Кожного дня, лягаючи спати, молюся за наших воїнів, за всіх невинно убієнних і мрію стати правозахисником, щоб доводити в суді злочинні діяння держави-агресора.

Мир для мене сьогодні це перемога, це повернення до рідного міста, це можливість планувати майбутнє життя, це моє море… Слава Україні!