Мовчан Юлія, 11-б клас, Біляївський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Долготьор Віра Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Україна — вільна та нескорена Батьківщина вірних і незламних її синів і доньок. Квітуча в довоєнні роки незалежності країна, в один трагічний день розпочала наступний етап своєї величної історії, втративши мир та розпочавши боротьбу за життя.

З моєї пам'яті ніколи не зникне ранок першого дня війни. В один момент моє недовге життя змінилось назавжди без шансу повернутись назад. Мені було 14 років і я була у 8 класі. В той четвер мали б бути контрольні. Я так хотіла до школи…

24 лютого я прокинулась від того, що мама розмовляла з братом у знервованому тоні, потім побачила відеозвернення президента, яке скинула вчителька батькам зі словами "Школа закривається на дистанційне навчання". Все. Це був удар у серце – сльози невимушено потекли з моїх очей.

Сталося те, чого я боялась все життя — почалась повномасштабна війна.

Мені було 14 — і саме в цьому віці закінчилось моє дитинство. Війна – це найгірша доля для людини.

Вороги відібрали наші плани, щастя та квітучу весну.

Замість них — травми, душевний біль за всі міста і життя людей та солдат, яких вони так безпощадно вбивали та катували.

Прокинувшись 25 лютого, перше, про що я подумала – це: "Ого. Наснилося ж таке…" На жаль, з цього сну я ніяк не можу вибратись. Дуже шкода, що на мою юність припав час складних випробувань.

На довгий період в моєму житті пропала школа, спілкування з друзями і з'явились комендантська година, тривоги – доля забрала в мене те, що я так безмежно люблю.

Моє життя наповнилось постійними переживаннями, розлукою та страхом — прийшлося подорослішати дуже рано. 

Завжди бентежило відчуття того, що багато втратила. Це дійсно так. За роки війни наше покоління не відчувало почуття легкості, безтурботності від життя. Ми не можемо вдихнути на повні груди, тому що в горлі стоїть ком, а перед очима війна.

Комусь доводиться їхати зі свого дому, а комусь помирати у 18 на фронті. В нас відібрали дитинство!

Я дуже добре пам'ятаю першу повітряну тривогу: почувши звук сирени, спустились у підвал усією сім'єю. Від страху в мене трусилось усе тіло, а подумки я прощалась із життям. Найбільше боялась за життя родини. Це було вперше, тому ніхто не знав чого очікувати. Коли на вулиці заходило сонце, ми вдома вимикали світло, щоб не було видно нашого будинку. Все, що ми робили – це для нашої безпеки, але всі ці однозначні дії ніяк не входять у рамки життя людей, чиї права охороняються світовими конгресами ХХI століття. Чому доля так несправедливо вчиняє з Україною? Чому гинуть українці, а росія досі живе? Чому ж Україна, замість гарного вінка на юній голові, носить чорну хустку?

Подорожуючи світом, я бачу як люди в інших країнах насолоджуються життям, гуляють вночі, нікуди не поспішаючи; ходять на дискотеки просто неба, у них ніколи не пропадає світло.

Коли опиняюся в Європі, відчувається дивним те, що постійно літають прості пасажирські літаки; я завжди лякаюсь гучних звуків, тому що в моєму місті були прильоти, а в будинку навіть випало вікно від вибуху. Люди, які там живуть, ніколи не зрозуміють що таке страх.

За ці 1000 днів в мені змінилось багато чого. Я виросла, скоро закінчу навчання, але глибоко в душі я все та ж 14-річна дівчинка з 8 класу, яка любить вчитися, обожнює сюрпризи, пише вірші і вірить у дива. Війна на мене максимально вплинула: по-перше, я дуже надихаюсь українською культурою, тому з радістю вступлю в коло національно-свідомих людей. По-друге, своє майбутнє з амбітними цілями та ентузіазмом буду присвячувати розквіту України. Її розвиток буде залежати від нас, незломлених дітей війни. По-третє, я звикла до війни і 

знаю ціну свободи, тому ніколи не зраджу рідну Батьківщину, ніколи не здамся і не житиму в неволі — краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах!

Україна буде жити — вільна і незалежна!