Комісар Зоя Олександрівна, вчитель Петрівський ліцей Петрівської сільської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Про війну знали всі. І готувалися. Окрім мене, здається. Ще темним ранком 24-го я спантеличено дивилася з вікна, як одна за одною поспіхом від'їжджали автівки. І не могла повірити…

Тікати? Куди? Машина в ремонті, гроші — на картці, готівку не роздобути… Всередині розархівовувався файл «війна» — з книжок, фільмів... Якісь переповнені вокзали, голод, поранені, діти в дорослому одязі... Липкий страх і найстрашніша невизначеність...

Телефонувала старша рідна сестра з-за кордону, наказувала рішуче і якнайшвидше їхати куди завгодно, аби подалі.

Я не стала пояснювати всі «але», а зосередилася на простих речах: зібрати документи, зробити дітям нотатки з даними всіх найближчих: тьотя Женя, родичі в Італії, адреса бабусі…

У голові весь день крутився анекдот про вірянина, який вимагав допомоги Господа під час потопу, приходив один човен, другий, третій, а він все волав: «Боже, рятуй!», поки не потонув.

І до нас почали приходити «човни». Телефонували друзі, пропонували посильну допомогу. Один, другий.

І нарешті той, що здався «тим самим», відходив саме тоді, коли ворог прорвався в Київ. Ми сідали в машину, десь неподалік чулися автоматні черги. І знов цей страх — страх тварини, на яку полюють.

Ми їхали назустріч окупантам. Це було безглуздям, абсурдом. Але ми їхати звідси, нас чекали близькі люди, і напрям здавався логічним, попри всі доводи здорового глузду…

Той човен був справді від Господа: ми благополучно дісталися, з дітьми, кішкою, торбами. Розминулися в кілька хвилин. Бачили щойно розчавлені танком автівки, розворочені огорожі, якусь куряву.

Два тижні у Лютіжі. Постійний гуркіт десь у лісі, все ближче і ближче. Кілька днів без світла, інтернету, майже без зв’язку... Пам’ятаю світломаскування, як страшно було запалити навіть свічку… погреб, у який, думала, і не влізу – куди там, як летіло над головою – 30 секунд, і внизу була і я, і мої дівчата… Восьмого березня працівники теплиць на блокпостах всім жінкам дарували тюльпани, бо ростили люди, старалися до свята; я фотографувала дочок з квітами, і плакала… І ці нещасні, перелякані собаки в канавах… Рятували кота, якого кинули закритого в розкішному дворі з камерами. І лізти в чуже обійстя моторошно, і шкода бідолашного, не їв вже днів з десять, мабуть, захрип від нявкання…

Ходили до знайомих, по інтернет. Забарилися, почався обстріл, перечекали. Прилетіло на дорогу, якою ми йшли: воронки, розтрощені стовпи, – якби ми вийшли вчасно, кілька хвилин, ми б були саме тут…

Весь вечір мене трясло. А майже вночі з тероборони повідомили, що зранку почнеться наступ через Гуту. Їхати треба, як тільки закінчиться комендантська година, ну, якщо встигнете… Чутки ходили, що робили окупанти. Без варіантів – дівчат (12 років і 7) треба вивозити…

Сьогодні 969 день війни. Війна облущила з людей все зайве.

Коли прокидаєшся від ракетного вибуху, почуваєшся маленькою дитиною, беззахисною, кинутою… Лежиш у темряві і молишся, гаряче, як, мабуть, ніколи в житті – так щиро, віддано… Багато речей стає такими простими…

Війна змінила моє життя. Я жила в столиці, займалася дітьми та хобі, а тепер працюю в сільській школі… Війна змусила задуматися про життя та смерть, про долю України, яку стільки століть кляті сусіди роздирають на шматки, якось раніше було байдуже, не чіпляло. Війна змусила ретельніше вивчати свою рідну мову, цінувати її… Війна змусила побачити, які у нас мужні чоловіки, турботливі, а то й відважні, жінки… Війна зробила мене кращою…

Але ще не кінець. Кожного дня повертаються герої на щиті. Кожного дня хтось залишається без домівки. Кривавий жах триває... Ми звикли жити зараз, сьогодні. Ніяких планів, тільки мрії…

Перемога залежить від кожного. Кожен щось може: плести сітки, збирати гроші, готувати солодощі, лікувати, вчити дітей бути хоробрими і вдячними, – кожен щось своє. Якби маленький хобіт не йшов попри все вперед, Мордор вже поглинув би весь світ…

Сигнал повітряної. Орки знов поряд… Але ми маємо продовжувати йти вперед. Перемога буде!