Батьки Олени Токар померли через хвороби, спричинені сильними стресами. Психіка мирних жителів була не готова до таких потрясінь. Вони до останнього вірили, що війни не буде.

Коли почалися бойові дії, під час авіанальоту моя мама була на вулиці і так сильно перенервувала, що у неї відмовили нирки, і мами не стало. Виїжджати ми з татом нікуди і не думали, адже це наша хата, наша земля. Не могли покинути станцію, на якій я і батьки працювали все життя, і покинути могилу рідної людини ми не могли.

Ховалася по підвалах, всяке було, але ми вистояли, пережили. Тільки дуже дорогою ціною – тата вразила онкологія. В одну мить його не стало, хоча до війни був дуже здоровим і у свої 70 років виглядав на 60.

Ніхто не думав, що таке може статися. Те, що сталося, просто жахливо. Коли вперше вдарили по місту, ще жертв не було, і ми сподівалися, що вірять, що знайдуть якийсь компроміс. Але коли бомбардував літак, тоді зрозуміли, що це війна.

Те, що пережили наші діти та старі, не дай Боже пережити нікому. Навіть трирічні діти та бабусі, яким за вісімдесят, визначали, що стріляє і якого калібру. Діти розуміли, що це не петарди та не салют, всі розуміли.

У нас підірвали міст і поставили блокпости, тож виїхати з міста просто так було неможливо. Була одна дорога, а все довкола було відсічено. Якийсь час не було світла, газу, але ми – місто енергетиків, у нас усі комунікації були налагоджені. Наші хлопці відновлювали всі мережі, навіть під бомбардуваннями.

Дякуємо Рінату Ахметову за допомогу, ми продуктові набори від нього отримували. Особливо люди похилого віку за рахунок цього виживали.

«Страшно було дивитись у вічі дітей – стільки всього їм довелося пережити»

Страшно, коли спускаєшся в підвал, а там стоїть поличка, на ній колиска, а в ній місячна дитина.

Страшно, коли маленький міський цвинтар розрісся майже вдвічі, багато йде молоді, багато через онкологію, бо люди пережили дуже великий стрес.

Страшно, коли цвинтар розбомбили.

Страшно, коли потрапили до кожної школи, садка, лікарні. Таке враження, що знали, куди бити.

Страшно бачити очі дітей, яких виводили зі шкільного підвалу. Що тільки не пережили наші діти!

Страшно було, коли дітей вивозили із міста. Мій батько, дорослий чоловік, стояв і плакав, бо не дай Боже, щоб із цими автобусами щось трапилося.

Я мрію, щоби війна припинилася і все у нас налагодилося. Хочеться повернутися до того життя, яким ми раніше жили, щоби все було добре. Просто хочеться стабільності, миру та здоров'я, а все інше можна зробити своїми руками.