На початку війни Василівку так сильно обстрілювали, що людям було ніде ховатись. Довелось виходити пішки. Дорослі з дітьми дивом не потрапили під колеса ворожих БТРів

Я все життя прожила у Василівці. Залишила там свою домівку. Ми виїхали в Запоріжжя, тікали від війни в березні. Не дуже хочеться згадувати ці часи.

Війна застала нас вдома з дітьми в першу ніч. Ми спочатку не розуміли, що відбувається, і нам було страшно. Дивилися телевізор. У Василівці почали літати снаряди 27-28 лютого.  

Ми вийшли на вулицю. Світла не було. Бачили, як стріляли, як танки прямо по вулиці їхали там, де зараз блокпост, через який люди проїжджають, щоб потрапити на підконтрольну Україні територію.

Над будинком, де ми перебували, літали снаряди. Нас було тринадцятеро, семеро дітей. Від снаряда загорілася хата в сусідів, і це стало останньою краплею.  

Коли ми вже вирішили тікати, то була невідомість: куди бігти й навіщо. Хоча навіщо – ми знали. Ми тікали від війни. 

Найбільше шокувало, коли ми пішки піднімались нагору, щоб вибратися з Василівки. Ми бігли з дітьми, а з Дніпрорудного їхала колона БТРів за нашими спинами. То був найстрашніший момент, бо ми не знали, що далі буде з нами. Заклякли на тому самому місці й стояли з заплющеними очима. І ті БТРи промчали повз нас. 

Труднощі – це те, що ми залишились без нічого. У нас не було навіть одягу, ми пішли з дому з одним рюкзаком. Усе наше життя залишилось у Василівці, усі речі, які ми наживали тяжкою працею. Дуже хочеться повернутися в українську Василівку, а не в російську. 

У нас не було евакуації, ми просто виходили з міста 5 березня. Пішки йшли аж до Кам’янського – у невідомість, не знаючи, що нас чекає попереду. Дорогою бачили снаряди, пошкоджені танки. Мертві люди лежали. Усе це було страшно. 

Ми чекаємо закінчення війни. Наче й живемо, але водночас життя проходить повз нас. Дуже тяжко пристосуватися до ситуації, коли ти приїхав в інше місто і в тебе немає нічого. І поки не хочеш додому повертатись, тому що зараз там Росія. Життя просто проходить повз нас. Ми живемо в очікуванні, коли війна закінчиться. 

Відволікатись допомагають діти та хатні справи. Намагаємось якось себе відволікати від того, що відбувається. Не завжди виходить, але ми не впадаємо в депресію і намагаємося триматися.

До війни ми з чоловіком працювали на залізниці. Робота була в Запоріжжі. Коли почалась війна, чоловік якраз був на роботі, а я вдома з дітьми. На початку війни він евакуював людей у Запоріжжя, Львів. Зараз також працює на залізниці.

Хочеться, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Я думаю, що до Нового року Василівку не відвоюють, але ми віримо в те, що скоро повернемось додому. Віримо в ЗСУ і в нашого президента.Я своє майбутнє бачу тільки в Україні.