Мені 54 роки. Я з міста Маріуполя. Виїжджала звідти 16 березня 2022 року разом із вагітною дочкою та онуком. Наразі перебуваю в місті Ізмаїлі. Приїхала до дітей два дні тому. А взагалі проживаю в Запоріжжі. 

24 лютого - це чорний день у нашому житті. Він був жахливий.

Місто залишилося без влади, у людей було знищене майно. Шокували постійні вибухи. Люди готували їжу на багатті на вулиці, приносили з криниці воду, кип’ятили. Продуктів не було, ліків також. 

Ми виїжджали самі – на свій страх і ризик. Біля колишнього Іллічівського виконкому 15 березня зібралось декілька машин. Я підійшла запитати, який план. Відповіли: «Як буде, так і буде». 

Ми вирішили їхати. Все одно тягнути вже було нікуди. Сформувалася колона, і 16 березня ми виїхали машиною. Пального було зовсім мало, а заправки всі були розбиті. Ми виїхали о пів на дев’яту ранку і тільки о другій ночі добралися до Бердянська.

Мій племінник зник безвісти. Він воював під Ізюмом. Моя велика родина розкидана по всіх містах України. Усі залишилися без роботи, без звичного життєвого укладу. 

Я не знаю, скільки пройде часу, але окуповані території будуть звільнені. Навряд чи всі повернуться додому, бо люди вже адаптувалися в інших країнах. Те, що на нашу долю випала війна, дало нам можливість переосмислити наші цінності. Ми зрозуміли, що матеріальне неважливе, а важливе лише людське життя. Я впевнена, що у майбутньому наша країна буде процвітати.