Юзва Олена, вчитель
Кожухівський ліцей Хмільницької міської ради

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Суперсила і жінка – поняття, як на мене, не зовсім сумісні. Та війна вносить свої корективи. Наші жінки фантастичні! Мене завжди дивувало, як прекрасна стать може змінитися за лічені хвилини як зовні, так і психологічно. Українські жінки та дівчата – це відкриття. Багато з них взагалі не мали воєнного досвіду. Але зараз опановують чоловічі спеціальності та викладаються на повну силу: плетуть сітки, сідають за кермо автівок та їдуть розбитими дорогами, щоб допомогти нашим хлопцям там, на передовій. Це героїчно! Це наш культурний код нації!

Будь-який народ показує свої сильні та слабкі сторони під час якихось великих подій, під час лихоліть. І під час війни, яка доводить це щодня. Сьогодні вона стала ключовим етапом у формуванні свідомості, поглядів, позицій людей. Об’єднались і взяли до рук зброю прості українці, справжні патріоти. Отам суперсила! Отам міць! Дякувати Богу, що такі є в Україні, бо навіть страшно подумати, що могло б бути.

Я не можу сказати, що з початку війни відкрила в собі якусь суперсилу. Залишилась собою, продовжую працювати, але стала більш організованою, вимогливою до себе та оточуючих. Самодисципліна стала моїм гаслом на кожен день.

Саме у такий час приходить розуміння того, що потрібно робити все сьогодні і зараз, тому що завтра може не бути. Кожна хвилина стає дорогою, коли бачиш, як одна за одною пролітають ракети, виють сирени, розривають тишу безкінечні довготривалі повітряні тривоги. І тоді – мороз по шкірі, в жилах холоне кров. Розумієш, що все це не на екрані телевізора, не на шпальтах газет, а це – сувора і страшна реальність, яка вимагає чогось серйознішого і більшого.

Вважаю, що бути українкою сьогодні – це вже суперсила. Жінка випромінює добро, людяність, чистоту. Неймовірний справжній патріотизм, віра в наш народ, наших людей-також щось надзвичайне. Моя суперсила – це не щось надлюдське. Це досконала робота, складовими якої є поєднання знань, досвіду, любові до своєї справи. Маючи чималий стаж, освіту, а також любов до дітей, я є тією людиною, яка займається улюбленою справою, яка називається вчительська робота. Ліцей, в якому я працюю, – на Вінниччині. До нас приходять діти, які пережили насильства, травми, втрати, руйнування та вимушене переміщення з початку війни. У них, як і в тисяч дітей, були вкрадені святкування днів народження, шкільні спогади, час з друзями та родиною. Вони втратили домівки, школи та дитячі майданчики. Війна забирає в них дитинство. Ми усі помічаємо, як швидко вони подорослішали. Багато з них ходять лише в перший клас, але вже збирають кошти для ЗСУ. І тоді сльози навертаються на очі, бо прекрасно розумієш, що не цим вони мають займатися Діти знають правила безпеки при обстрілах, що робити у разі оголошення повітряної тривоги. А старші діти допомагають батькам піклуватися про менших братиків і сестричок.

Шкода, що дитинство забрала війна. Діти проводили багато часу у темряві під час відключень світла, не ходили до школи. Але малеча завжди може бачити позитив, тому навіть у сховищах діти грають в ігри та співають пісень.

Зараз ми всі проходимо через випробування. Але насправді в нас просто немає іншого вибору – вистояти, перемогти, відродитися і допомогти нашим дітям пройти через цей досвід. Якщо залишаться рани на душі – це не страшно, вони обов’язково загояться. Але для того, щоб наші діти були щасливими у щасливій країні, потрібна ця битва, у якій у кожного з нас є своє місце.

Я рада, що у цей важкий і дуже непростий час мені вдається встановлювати зв’язок з учнями, вибудовувати з ними стосунки довіри, цінувати їх – в цьому моя суперсила. На жаль, сьогодні діти повинні навчитися жити у світі, де є біль, страждання, втрати, багато сумних речей. Головне для мене – розділити цей біль, говорити про те, що її тривожить, чому її це обурює.

Треба розуміти, що ми всі стикаємося з жахом війни. Це – боротьба світла з темрявою. Але ніколи зорі не бувають такими ясними, як у найтемнішу ніч. Тож треба навчитися бачити хороше в цій темряві. Війна показала нам, хто ми, ким ми хочемо бути й показала багатьох людей такими, якими ми не сподівалися їх побачити: яка в них сила, яка в них любов, яка в них жертовність. І ці речі треба «фотографувати серцем» – треба на них дивитися, зворушуватися, запам’ятовувати.

Коли ми дивимося на це сяйво – воно наповнює нас, і ми також стаємо світлом. А світло – це величезний ресурс: світло правди, світло любові. Так ми не будемо виснажуватися, адже те, що ми робимо, також нас надихає. Так, життя важке, особливо зараз. Але коли ми робимо те, що є світлом, як-от зайняти своє місце в строю, долати страх, діяти мужньо, допомагати іншим, віддавати свої кошти, які заощаджували на відпустку, збройним силам – ми стаємо світлішими й щасливішими.

В цьому моя і всіх нас суперсила.