Володимир Петрович пережив у Охтирці відсутність світла, тепла, ліків. Вони з дружиною ховаються від обстрілів у підвалі і постійно бояться, щоб не зруйнували їх житло
Мені 64 роки. Маю жінку, двох дорослих доньок. Вони живуть окремо. Я інвалід Чорнобиля. Зараз мешкаю у місті Охтирка Сумської області. З міста не виїжджав.
В перший день було страшно, нічого не зрозуміло. Через Охтирку йшла російська військова техніка. Ми ховались у підвалі вже з 24 лютого.
За десять з половиною місяців я ні разу не відчував себе у повній безпеці. Немає цього відчуття. Оце - саме гнітюче. Були обстріли. Наша будівля не постраждала, але є постійний страх, що у будь-яку секунду може прилетіти.
Їжа у нас була. Десь з місяць була проблема з ліками. Просили знайомих, щоб прислали з інших міст.
Одна донька в Охтирці живе з чоловіком від нас окремо. А друга жила у Києві. Вони там сиділи декілька днів під обстрілами. Жили на паркінгу у машині. Потім переїхали на захід України, і там почались обстріли. Вони виїхали до Польщі. Обидва працюють там лікарями. У Київ поки що не планують повертатись, бо тут немає роботи. Вони до війни працювали у приватній клініці.
Найбільше мене шокувало, коли почався обстріл енергетичної інфраструктури і нам довелось сидіти без світла, без тепла. Коли розуміли, що росіяни просто хочуть знищити всіх людей в Україні.
Для мене найболючіша тема те, що моя батьківщина - це місто Донецьк. І я вже дев’ять років з цим живу. З позитивного найбільшою радістю було визволення Херсону.
Я вірю, що ми переможемо, а яким чином і як це відбудеться, я не знаю. Наша армія показала, що вона набагато сильніша, ніж від неї чекали. Але без зброї, без допомоги союзників нам не перемогти. Коли ми переможемо - це діло часу. Але я хочу поїхати в Крим.
