Зранку ми встали і почули по радіо та по телевізору, що почалася війна. Показали в новинах, що аеродром у Миколаєві обстріляли. А вже 19 березня до нас прийшли росіяни.

Питної води у нас і так немає, а у війну - й поготів. Перебили високовольтну лінію, і у нас не було світла. А раз не було світла, то пропала і вода. 

Ми їздили до джерела. І росіяни привозили воду, але щоб узяти ті п’ять літрів, потрібно було три години в черзі вистояти.

Найстрашніше було, коли стріляли. Як бомбили, то дуже страшно було. Навіть такі були обстріли, що дім аж наче підіймався. І зв’язку не було. Невідомо, як там діти. Ось це було найстрашніше.

Донька була зі мною. Онуки всі виїхали в Нідерланди. А зараз приїхали син із невісткою, бо вони з Каховки, а там ідуть бойові дії. Терпимо, та і все. Ось так і живемо. Коли знаєш, що у дітей все добре, то і в тебе все добре.

Найщасливішим був день нашого звільнення. Ми рано прокинулися. Почули такі розмови, що росіяни пішли. А близько полудня зайшли наші. Була музика наша. І прапори.  Стало веселіше від того, що росіян тут уже немає.

Надіюся, що війна закінчиться скоро - може, в травні.  Сподіваюся, що майбутнє буде гарним, якщо нас не розіб’ють. Бо вже в Снігурівці немає ні школи, ні садка. Все розбили. Можливо, і відбудують. Хочеться, щоб тихо було, щоб могли діти до школи ходити, навчатися.