Після поневірянь з маленькою дитиною по містах Оксана повернулася в рідне місто. Реалії військового часу не завадили їй освоїти нову професію.

Війна - це біль, страх, якась точка неповернення. Все почалося, коли народилася дитина, коли йому виповнилося пів року. Ми кочували два роки, з 2015 по 2017-й. Спочатку поїхали до Бердянська, потім були Кременчук, Крим, Трускавець, Бориспіль, Троєщина в Києві... І все це з дитиною в слінгу, по потягах.

Потім я повернулася до батьків в Вугледар. Зараз ми з чоловіком розлучились, а жити зі свекрухою, як вона мені пропонує, немає бажання. Тому в Донецьк я не повернуся.

Коли я повернулася до батьків, то спробувала встати на облік в центр зайнятості, щоб знайти роботу. Але у мене не було трудової книжки, вона залишилася в Донецьку. Тому оформитися в центрі зайнятості я не змогла. Від мене вимагали принести трудову. А як я це зроблю? Загалом, це була ціла історія, яка розтяглася на кілька років. У підсумку я відкрила в собі здібності кондитера і знайшла своє призначення, працюючи за договором.

Начебто все зараз добре, але відчувати себе в безпеці заважають окопи навколо мого рідного міста, блок-пости, перевірки документів, військові. Ми навчилися реально дивитися на речі, знімати рожеві окуляри і виживати в світі, що змінюється.