Снаряди, що падали перед будинком, налякали молоду маму. Їй з дитиною доводилося спати на підлозі і виживати без продуктів і води. Анастасія не покинула свій будинок, попри важкі умови життя.
Війна для мене почалася з першого бомбардування міста, в ніч, коли відключили світло і відразу ж полетіли снаряди. Це перше бомбардування, крики, які були чутні на все місто. Було чутно, коли над головою летять кулі, снаряди свистять, приземлення і навіть бачиш, де вони приземлилися.
Найбільше мені запам'яталася бомбування в травні 2015 року, коли снаряд впав перед будинком, і ми бігли з дітьми на руках в підвал. Ми не очікували, що снаряд упаде настільки близько, адже живемо трохи далі від самої зони стрільби.
Після цього страх війни проявився ще більше. Від кожного шуму вночі встаєш, хоч далеко стріляють, але вже прокидаєшся і чуєш це. Тоді довго ще при кожному падінні снарядів я ховалася з дитиною, а спали ми на підлозі, де немає вікон.
Взимку 2015 року, коли впав снаряд теж поруч з будинком, поранило сусідку, і вид цієї жінки в крові досі в пам'яті.
Пам'ятаю, що ми говорили тільки про те, що потрібно запасатися продуктами, свічками, тому як на початку війни у нас не було ні світла, ні газу, ми готували на вулиці. Про те, що потрібно підготувати відразу підвал, щоб, коли бомблять, відразу можна було сховатися і все було під рукою.
У місті важко було знайти роботу і тоді, і зараз. Садок довго не працював. У нас через конфлікт цей довго не завозили вакцини, діти не були вакциновані. Не було води. Магазини були закриті. Харчувалися тим, що було під рукою, тобто консервацією. Не було автобусів, а якщо раптом хтось захворів, треба було їхати в сусіднє місто Курахове на велосипеді або йти пішки. Роботи не було, грошей не було. Так і жили.
Я навчилася садити город. Поки не було продуктів, доводилося вирощувати щось самим. Навчилися жити без води, розводити багаття, готувати, як в старі часи, на вулиці. Люди навчилися виживати.
.png "Імена")
