Галайда Яна, 9 клас, Любомльський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання — Головенець Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Страшне слово, значення якого я ніколи до кінця не усвідомлювала. Одна справа, коли ти вивчаєш це по підручниках чи переглядаєш фільм, і зовсім інша, коли ти це все переживаєш реально. Війна – це не лише битви та втрати, це також історії людей, які щодня борються за своє життя. Уже тисячу днів Україна протистоїть агресії Росії. Наші титани воюють на передовій, а ми , як можемо, забезпечуємо міцний тил.

Кожен сьогодні робить свій внесок у перемогу, заодно і в нову історію України. Ми пліч-о-пліч проходимо цей важкий і тернистий шлях, що сповнений болючими втратами рідних, близьких і друзів.

Мій шлях у цій війні почався з моменту, коли перші вибухи пролунали в багатьох містах. Цей день змінив життя назавжди. Пригадую: сьома ранку, мене будить мама зі словами: ''Доню, прокидайся. Почалася війна". Із усіх мікрофонів масмедіа звучало страшне підтвердження слова “війна”. У перші дні ми з мамою виїхали за кордон через паніку. Але вже через тиждень, вгамувавши емоції, повернулись. Хотілось якось допомагати і  не сидіти склавши руки. Бо ми ж українці, біда тепер у нас одна.

Ми горою маємо стати один за одного, як одна велика родина. У складні і трагічні моменти ми гуртуємося і допомагаємо один одному. Багато людей покинули свої домівки, подалися в далекі світи: хтось за кордон, інший у віддалені куточки України. Дякувати Богу, ми живемо далеко від лінії фронту, тому немає потреби шукати прихисток. Маючи можливість залишитися на рідній землі, ми почали допомагати воїнам ЗСУ, які боронять наш порівняно спокійний сон.

Збирали продукти харчування і передавали волонтерами на передову.  А ще надавали прихисток сім'ям, які втратили домівки.

Я пам'ятаю, як у перші дні вторгнення біля військкомату були черги чоловіків і зовсім ще юних хлопців. Кожен із них мав величезне бажання стати на захист неньки-України. І молодий, і старий розумів, що треба усім разом зібратися у великий міцний кулак та дати гідну відсіч ворогу, який зазіхнув на наше святе право називатися нацією.

Серед добровольців був і мій тато. Він, як справжній чоловік, не зміг залишитися осторонь. У нього вже був досвід проходження цього жахіття, бо він  брав участь в АТО.

Він твердо сказав: "Там мої хлопці.   Я не можу залишатися тут, коли вони там". Відтоді наше життя вимірювалося кількома фразами: ”Дзвонив?— Не дзвонив?”, ”Господи, збережи!”. Безкінечні щоденні повітряні тривоги, які не давали змоги нормально навчатися, постійно повертали в сувору реальність. Прокидаєшся зранку, снідаєш, збираєшся і йдеш до школи, навчаєшся, про щось мрієш. Ніби все, як було раніше. Але ні. Сирена — і ти повертаєшся в ті  реалії, де у твоїй країні війна. Тепер це усвідомлюєш  частіше: про страшну буденність нагадують герої на щиті. Деякі були учнями нашої школи, дехто з сусідніх сіл, але всі вони  такі  близькі і рідні. Утрата кожного надзвичайно болюча. Ми завжди гідно зустрічаємо їх, коли вони востаннє повертаються додому. Їхній вклад у нашу майбутню перемогу неоціненний. Вони віддали стукіт власного серця за  можливість жити у вільній Україні.

Кожен ранок тепер  починається із хвилини мовчання. Це найменше, що ми можемо зробити, аби вшанувати пам'ять про наших захисників і всіх тих, кого забрала війна. Загинули не лише військові, а й прості мирні жителі, серед яких багато дітей. Вони так само, як і я, проживали своє безтурботне дитинство, про щось мріяли, але війна все зруйнувала.

Вірю, що в кожної людини рано чи пізно буде те, на що вона заслуговує. Справедливість і правда на нашому боці, тому і перемога не за горами. Ми любимо свободу і волю, то ж попри все будемо її виборювати. Низький уклін героям, які стоять на захисті нашої держави. Вічна шана тим, хто віддав своє життя задля того, щоб в України було майбутнє.

Слава Україні! Слава Героям!