Юлія Лотоцька, 10 клас
Чудельський ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе:  Руднік Ірина Василівна 

1000 днів війни. Мій шлях

Коли здається, що життя йде своїм звичним ритмом, ніколи не думаєш, що одного дня все може кардинально змінитися. Ранок 24 лютого став початком нової реальності для мене і моєї родини, як і для всієї країни. Того дня ми прокинулися в світі, де вже не було звичних буденних клопотів. Настала війна…

Перший день війни був для мене, як і для всіх, справжнім потрясінням та жахом.

Я прокинулася вранці, як зазвичай, збиралась до школи. Але цього разу все було інакше. Мама підійшла до мене й сказала: "Розпочалася війна". Я не могла повірити своїм вухам, усе навколо ніби зупинилося. Здавалося, що це лише страшний сон, з якого я от-от прокинуся.

Невдовзі наш класний керівник повідомив, що навчання переводять на дистанційну форму. Школа, зустрічі з друзями, уроки – все це стало неможливим у реальному житті. Люди почали масово скуповувати продукти в магазинах, паніка розповсюджувалася зі швидкістю світла. А новий звук тривоги, що раніше нам був незнайомий, викликав мурашки по всьому тілу.

Кожен раз, коли сирени сповіщали про небезпеку, мене охоплював страх, такий глибокий і незнайомий.

Мій тато на той час перебував за кордоном. Для нього це було ще більшим випробуванням — бути далеко від нас, жити з постійною думкою: "Як там мої рідні? Чи в безпеці вони?". Він не міг допомогти нам безпосередньо, і це гнітило його. Кожен дзвінок від нього був наповнений тривогою та турботою, він намагався дізнатися всі подробиці нашого стану, хоч і розумів, що не зможе нічого змінити на відстані.

Настала осінь, холодна і люта. Після довгих місяців тривоги і розлуки, моя сім'я нарешті була разом. Ми провели три місяці у Литві, у Вільнюсі, де знайшли тимчасовий притулок.

Це був період полегшення — вперше за довгий час ми були разом, всі в одному місці, підтримували одне одного. Хоча війна продовжувалася, разом з рідними страх трохи відступив. 

Настав новий рік 2023, і, на щастя, ситуація в країні трохи стабілізувалася. Після кількох місяців дистанційного навчання ми повернулися до очного формату. Знову можна було зустрічатися з друзями в школі, чути їхній сміх і ділитися новинами. 

Атмосфера на уроках змінилася: ми більше цінували моменти спілкування та підтримки одне одного.

Швидко прийшла весна, а згодом і літо. Нарешті, осінь принесла новий навчальний рік. Він був особливим, адже ми завершували 9 клас — останній рік разом у нашій гімназії. 

У моєму невеличкому селі багато чоловіків пішло на війну, залишивши свої родини та близьких. Втрата кожного з них відчувається, як рана для всіх нас.        

Нещодавно ми пережили особливий біль, коли дізналися про загибель одного з наших односельчан. Його втрата стала важким ударом для всіх нас. 

У свої 13-14 років я допомагала, чим могла. Донатила в різні фонди, плела маскувальні сітки і разом з класом організували благодійну коляду, на якій зібрали 20 000 грн на допомогу армії.

Кожен внесок, навіть маленький, має значення. Допомагаючи іншим, ми не лише підтримуємо тих, хто цього потребує, а й самі стаємо частиною чогось більшого. Ця війна показала, що ми здатні об'єднатися, долати труднощі та знаходити сили в найтемніші часи. Важливо пам'ятати про тих, хто віддав життя за нашу свободу, і продовжувати боротися за краще майбутнє. Ми маємо надію, що скоро зможемо знову жити у мирі, а наш досвід навчить нас цінувати кожен момент і бути вдячними за можливість бути разом.