Винар Діана, 14 років, учениця 9-В класу гімназії №34 “Либідь” ім. Віктора Максименка», м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

У цей вечір моя мама розмовляла із сусідами щодо війни. Ніхто з них не вірив, що вона може бути. «Кого ви слухаєте? Оці фейкові акаунти?!» - обурювались сусіди.

Увечері я чомусь захотіла написати своєму найкращому другу з надією помиритись. Вибачалась перед ним за всі сварки, але мої сподівання були марними. Потім я сіла читати досить цікаву книжку. Я лягла у ліжко, завела будильник на сьому годину ранку та о дванадцятій годині заснула мирним, тихим сном…

Прокинулась я від того, що у кімнату зайшла моя мама і почала будити мене.

- Діано! Вставай! - закричала вона, а потім підійшла до мого вікна і подивилась у нього.

Я схвильовано глянула на неї, і у мене наче все завмерло. Потім я взяла телефон і почала телефонувати та писати всім. Моя найкраща подруга зателефонувала мені в сльозах і сказала, що їде до Львова. Їй було страшно, і я усіляко намагалася її заспокоїти. Мамі теж зателефонувала подруга і попросила підвезти її з маленькою донькою з нами до Львова. Мама погодилась і сказала: «Зустрічаємося о сьомій годині біля мого будинку». Мамина подруга приїхала, ми швидко запакували речі у машину. Тато ж залишився вдома.

На виїзді стояло неймовірно багато машин. Дорога була дуже важкою і довгою. Ми навіть зустріли маминих знайомих і, щоб нам не було страшно їхати самим, їхали за ними. Я постійно читала новини й писала своїй подрузі, щоб їй не було страшно.

Я бачила ракети над нами, і мені хотілось плакати. Я не хотіла думати, що я більше не повернусь і що більше не побачу своїх друзів. Я сподівалась, що війна скоро закінчиться.

Ми приїхали до Львова. Нас зустріла моя бабуся, і ми пішли додому. Я одразу пішла спати, бо була дуже втомлена. Наступного дня мій тато також приїхав у Львів. Мої батьки прийняли рішення, що нам треба їхати за кордон. Мені було прикро покидати свою рідну країну. Мамина подруга Олена також поїхала з нами. Тато сів у машину і віз нас до кордону, але там було близько п’яти тисяч машин. У Олени біля кордону жила сестра, тому ми зупинились там, а тато залишився в машині. Мама періодично з ним мінялась. Ми стояли так три дні, а потім Оленина сестра підвезла нас до нашої машини, а тато поїхав назад до Львова.

Ми заселились у дуже добрих людей в Польщі. Вони нас прийняли безкоштовно. Невдовзі мама знайшла роботу, я ходила до школи, а мій братик пішов у садочок. Мені було важко вчитись у школі, оскільки я не знала польської мови, але потім я почала розуміти її.

Пройшло декілька місяців, і моя мама захотіла переїхати у місто Жешув. Я знайшла собі там нових друзів, деякі з них були українцями. Вони розповідали про школи, в які вони ходять. І я почала ходити у нову школу. Я все розуміла, і мені було легко вчитись, оскільки я вже вивчила мову. Коли настали канікули, я почала ходити на гуртки та проводити багато часу з друзями. Вони показували мені дивовижні місця у цьому місті, та ми весело проводили час. Але я дуже сумувала за своїм домом.

Після того як у Києві трохи змінилась ситуація, я поїхала навідати батька та свій рідний дім. Ми періодично їздили до тата, а потім мама захотіла повернутись додому. Я була дуже рада такому рішенню.

Прикро, що тисячі будинків пошкоджено та зруйновано. Ця війна мене навчила по-справжньому цінувати всіх і все, що в мене є. Адже ми всі не вічні і, поки не втратиш, не зрозумієш, що ця річ або ця людина значили для тебе. Весь цей жах навчив нас об’єднуватись.

Я усвідомила, що Мир у світі є найціннішим для кожної людини. Я впевнена, що у кожного громадянина України на цей момент є одне найзаповітніше бажання: щоб в нашій країні був Мир і спокій. Я вірю у нашу Перемогу! Слава Україні!