Кобзар Вікторія, 17 років, учениця 10-А класу Софіївсько-Борщагівського ліцею, с. Софіївська-Борщагівка, Київська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Прокуда Віра Олексіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Це нелюдське слово змушує знову і знову бачити жахіття: зруйновані будинки, покинутих домашніх тварин, а найгірше-тисячі жорстоко вбитих цивільних та військових. Це слово змушує вимальовувати страшний пейзаж нашої мальовничої України.

Не оминула ця клята війна й моєї родини. Перше, що мені спадає на думку-страх, невідомість, розлука.

Повільно минали пів року, під час яких у мене не було змоги побачитися з батьком, а йому-зі своїми дітьми та дружиною. Саме це була одна з небагатьох причин моїх сліз. А усвідомлення того, що він робить усе, щоб ми не відчули всього сенсу слова «війна» й досі викликає нестерпний смуток і відчуття провини.

По-друге, відчуття провини за те, що ти не маєш можливості бачити всієї реальності в нашій країні. Провини за чужий біль.

Моя душа стискається щоразу, як я чую про нові прильоти безжальних ракет, нових загиблих і постраждалих.

Час зупинився і одночасно змінює хід історії. Звісно, й історії моєї сім’ї. Життя за кордоном, очікування, надії. На мамині плечі лягає вся відповідальність за мене й братика. Я відчуваю, мій світ змінюється. Так хочеться батькового тепла. Але не маю права на слабкість, бо усвідомлюю, що це потрібно пережити. Попереду обов’язково буде Перемога, і ми всі зустрінемось.

На декілька днів змогли приїхати на Батьківщину, й знову чужина. Так, ми в безпеці, а рідні, знайомі, однокласники? Але всі ці події показали, які ми справжні, без фальші. Зміцнили нашу родину.

Звісно, все має початок і закінчення. Але ці події назавжди залишать болючий рубець в моїй душі та моїх батьків. Моя Батьківщина ніколи не стояла на колінах і ніколи не стане. Ми, українці, будемо йти далі з гордо піднятою головою. Бо ми народ незламних, нескорених сердець.