Війна для нас почалася в 2014 році, а ця фаза війни, як і для всієї країни – 24 лютого. Рано вранці ми прокинулися від вибухів.  Миттєво зібрались на роботі і після наради прийняли рішення евакуйовувати наші сервери, документи важливі, документи з обмеженим доступом, електронні ключі, печатки. Все, що необхідно для організації роботи в іншому місті.

Ми завантажили дванадцять серверів в наш мікроавтобус і відправили його до міста Дніпра. Власне, це наше рішення дозволило відновити безболісно навчальний процес з 18 квітня, коли до безпечних місць почали виїжджати наші співробітники та колеги…

Ви знаєте, яка була ситуація в Маріуполі? 24 лютого я разом з нашим проректором і бухгалтером вивозив документи до Дніпра. 26 лютого ми повернулись назад в місто для того, щоб працювати з колективом, виплатити заробітну плату, зберегти майно університету. В нас студенти в гуртожитку проживали, тому треба було координувати всю цю роботу. Потрібно було бути поруч з колегами.

У нас на початку березня перебили повністю електропостачання, перестала литися вода з кранів. В нас не стало газу і опалення. Під постійними обстрілами Маріуполь перебував досить довго. Ми в такій ситуації намагалися якось нагодувати студентів. Наша співробітниця на відкритому вогні у дворі гуртожитку готувала їсти для всіх мешканців. Червоний Хрест підвозив харчі, які були.

Власне, важка ситуація була в місті. Координацію неможливо було здійснити, тому що не було ніякого зв’язку. Періодично ми якось ловили інтернет, щоб прочитати якісь новини. Те, що робили з Маріуполем на той момент, взагалі важко описати. Наші колеги, які зараз в Києві працюють, у них у кожного своя історія. Вони герої!

Всі будівлі нашого університету зруйновані, пограбовані. В університетських будівлях не можна знаходитись, бібліотека наша згоріла. Основні корпуси були обстріляні прямими влучаннями з мінометів, з «Градів».

Гуртожиток відносно вцілів, але були прямі попадання. Там, на щастя, не було людей, тому що студенти поступово з 15 березня, коли стало можливо, якось вибиралися з міста. Я сам 15-го вивозив свою родину, 16-го ми дістались до Запоріжжя, а потім до Дніпра через російські блокпости.

Поступово колеги почали виходити з міста. Скоординувати ми ніяк не могли, але коли я вже виїхав, ми відразу створили групу в усіх соціальних мережах, месенджерах, куди запросили всіх наших колег, співробітників. Координували хто де. Десь 90% нас виїхало в безпечні місця. Щодо найстрашнішого дня, не було ніяких надій на припинення вогню або якусь жалість.

Росіяни гатили по мирних районах, по приватному сектору, по наших дев’ятиповерхових будинках. Коли вони туди влучали, вигорав цілий будинок, все обвалювалося в підвалах, які були необлаштовані і там ховалися люди. Там було поховано багато людей.

Коли ховалися по під’їздах і коридорах, це абсолютно не рятувало. Після обстрілу касетою «Град», коли обвалюється будівля, я не думаю, що хтось виживає. Студенти ховались в підвалі гуртожитку. Той район до 15 березня не сильно обстрілювали. В Приморському районі бої почались пізніше. Студенти почали роз’їжджатися, виходити пішки. Хто як евакуювався.  У нас іноземні студенти були.

Одного студента з Азербайджану біля Бердянська заарештували і звинуватили, що він бойовик «Азова». Хоча у хлопця були всі документи, студентські листи, що він дійсно студент. Він не мав ніяких стосунків з нашими Збройними силами. Його там тримали, допити проводили. Після розголосу відпустили.

Підключили міжнародне співтовариство, турків, активістів, усіх, кого тільки можна.  Потім хлопця вилучили з полону і він зараз дома в Баку знаходиться. Дійсно, бідні наші молоді люди, вони дійсно настраждалися. Побачили те, що не побажаю, щоб побачили діти. Вони зовсім недавно були дітьми. Це 17, 18, 19 років. Не дуже хочеться, щоб молоді люди таке бачили, таке запам’ятовували, такі події впливали на їх психіку. Але, на жаль, так сталося.

На жаль, загинуло вісім наших співробітників – докторів наук, дуже фахових спеціалістів, які дуже багато років працювали в університеті. Це доктор соціологічних наук, доктор біологічних наук, доктор технічних наук, кандидатка філологічних наук. Ці люди загинули від прямого влучання осколку в серце. Дві коліжанки загинули від обстрілу, коли стояли в черзі за водою, також вісім студентів загинуло.

Є студенти, які воювали в Збройних силах, вони теж загинули, захищаючи країну. На жаль, інформація поступає про загиблих і досі. Ми ще десь про 40 колег не знаємо, вони на зв'язок не виходили. Це технічні співробітники, це науково-педагогічні  працівники. 

Але ми збираємо інформацію, продовжуємо, тому що в різні сторони роз’їжджалися з Маріуполя. Когось насильно депортували в Росію. Потім колеги різними шляхами вибираються в Україну через Грузію, Прибалтику. У кожного своя історія. Евакуації з міста по факту не було організованої. Кожен евакуйовувався на власний розсуд як міг. Багато колег пішки йшли. Декого підбирали ті, хто на машинах. Кожна історія унікальна. Я, коли машину свою забирав, вона була дуже серйозно пошкоджена, але хоча б на ходу була, навколо того місця кругом трупи валялись, машини підірвані.

Коли повз парк проїжджав, там були вириті траншеї, де люди ховали своїх родичів. Заступник нашого голови разом зі службами, які залишалися, викопали траншеї великі, щоб люди могли поховати своїх рідних. Організовано це не робилось. Під обстрілами це неможливо було. Власне, ці обстріли постійно тривали.

15 лютого я приїхав в міську раду на координаційну нараду, кожного ранку її проводив Когут Михайло – перший заступник міського голови. Туди прилетіла ракета. Безпечних місць не було в місті взагалі. Дуже багато спалених будинків. Картинки сучасного Маріуполя, який розвивався динамічно, вони змінились на картинки руйнації, випалених будівель. 

Наш мікрорайон МЖК,  там всі будинки позавалювалися, а мій будинок з ними в одному ряду стоїть. Ще стоїть, на щастя. В мій будинок «Гради» прилітали один раз, а так мінами посічений будинок. В цілому він вцілів, і ті люди, які ховалися з моєю родиною в підвалі, у нас, на щастя, поранених і загиблих немає. У нас 20 дітей було, в тому числі моя дитина. Але так не всім в Маріуполі пощастило. Це дійсно Господь уберіг. 

Я дуже важко можу уявити, скільки нас загинуло під завалами і скільки ми ще будемо дізнаватися про тих людей, які і зараз знаходяться під завалами. Росія буде ховати цю інформацію. Вони не допускали міжнародну допомогу, міжнародний Червоний Хрест. Не допускали міжнародних партнерів: греків, турків, які хотіли вивезти своїх представників діаспори, своїх громадян, щоб вони не бачили той масштаб злочину, який вчинила Російська Федерація з Маріуполем. 

Я нікому не побажаю пережити те, що пережили ми в тому бомбосховищі, коли кожного дня дорослі думали, чим нагодувати дітей, як розпалити багаття, де дрова взяти, як зарядити телефон, щоб новини прочитати. Всі чекали, що припиниться це все. Війна припиниться, тому що вона абсолютно безглузда в XXI столітті. В XXI  столітті в центрі Європи таке коїлось з Маріуполем, що описати навіть важко.

Кожного дня це був виклик, тому що приступи паніки були. Ти не розумієш, що далі робити. Як свою сім’ю захистити.

Ще є колеги, з якими і не було абсолютно ніякого зв’язку. Хтось десь намагався інформацію збирати, але це було абсолютно не мало сенсу, тому що колеги сиділи з розрядженими телефонами. Вони були хто де, а не тільки в місці свого проживання. В багатьох квартири згоріли, машини згоріли. Ховалися хто де. Це все систематизувати було неможливо.  Це потім, коли ми почали виїжджати, почали шукати.  Намагалися інформацію знайти про кожного. В принципі, вдало. 90% виїхало і знаходяться в безпеці. 

Ми спочатку поїхали до Львівської області, тому що наші сервери з Дніпра ми перевезли до Львова. У Львові ми ці сервери розгорнули. Відновили навчальний процес, вони працювали, почали відновлювати всі процеси управління університетом. Потім нас до Києва перемістили на базу Київського національного університету будівництва і архітектури. Ми думали, де краще організувати роботу університетом, де він буде кориснішим державі.

Університет, колектив, який пережив такі події в Маріуполі, це університет-символ, і він має допомагати державі. Ми вирішили, що саме в Києві ми будемо корисні державі. Будемо допомагати боротися і розповідати правду про те, що сталося з Маріуполем. Про те, що сталося з університетом.

Саме тут ми сказали про це президенту України, коли зустрічалися наші студенти з ним. Серце Маріуполя в Києві буде битися в Маріупольському державному університеті. А відновлення Маріуполя розпочнеться з відновлення Маріупольського університету. Ми себе ідентифікуємо! Сьогодні наша соціальна гуманітарна місія – бути магнітом для маріупольців. Ми маємо робити все, щоб зберегти маріупольську ідентичність. Щоб наші маріупольці відчували себе членами такого об’єднання, а не розчинилися в інших громадах України, тому що Маріуполь – місто герой. Воно має бути повернено, відбудовано, і туди мають повернутися наші найкращі українці – це маріупольці-герої.